Змінив мандат на автомат. Історії депутатів з Волині, які стали захисниками

Змінив мандат на автомат. Історії депутатів з Волині, які стали захисниками

Ранок 24 лютого змінив життя усього нашого суспільства. Російські бомби та ракети не бачили різниці між заможними та зубожілими українцями. Аби записатися до лав територіальної оборони чи інших підрозділів ЗСУ чоловіки ставали у черги в територіальних центрах комплектації та соціальної підтримки, грубо кажучи – військкоматах. Серед них – і депутати місцевих рад.

«Сила правди» запитала кількох обранців громад, які записалися до українського війська, як вони зустріли війну та що підштовхнуло до такого кроку. Запитали про це у представників рад різних рівнів та різних партій.

«Ніколи не думав, що стоятиму в черзі на війну»

У переддень початку повномасштабного вторгнення депутат Волинської обласної ради Олександр Пирожик готувався до відправки мікроавтобуса із волонтерською допомогою до військових у Маріуполь. З капеланом Олександром Вронським вирушати планували 24 лютого о 16:00.

«Відповідно, ми вже завантажений мали бус, були готові до виїзду. Звичайно, це остання ніч удома, як думалося. І вранці в Луцьку виявилося, що маємо повномасштабне вторгнення. Відповідно, якби ми поїхали на добу раніше, то, так як ми їздимо, якраз близько п’ятої ранку виходили б на об’їзну на Бєлгород під Харковом і стали б свідками перших польотів тих ракет. Господь Бог так покерував, що ми на добу пізніше, нас Путін випередив. Ми вже не змогли заїхать до наших бійців», – розповідає Пирожик.

Олександр Пирожик, депутат Волинської обласної ради. Джерело: Facebook

Тож зібрану допомогу вони доправили бійцям територіальної оборони в Луцьку. Олександр Пирожик каже, що тоді і вирішив приєднатися до територіальної оборони на Волині. Хоча всередині закипала лють, але це рішення, переконує депутат облради, ухвалив спокійно.

«Тут емоція, коли будь-який страх відступає. Як ми знаємо, страх притаманний кожному, але вміння оволодіти і контролювати страх – це речі, які його заміщають. Це або лють і ненависть до ворогів, або серйозна зосередженість. Це такі психологічні хитрощі, або ж віра і здатність до самопожертви. Мабуть, до останнього я ще не доріс, стараюсь, тренуюсь. Але що це була лють і ненависть до ворогів, яка змусила побороти страх і просто йти. Іти, не рахуючись зі своїм життям. Це було присутнє на той момент. Ніколи в житті не думав, що стоятиму в черзі на війну. Щоб отримати зброю і бити ворога. А вистояти довелося дві черги: першу – щоб записатися добровольцем, другу – щоб оформитися в ЗСУ та отримати автомат», – поділився спогадами Олександр Пирожик.

Тож він заспокоїв дружину і з речами подався до війська. Тут на початках було дещо важко фізично, адже за місяць скинув чимало кілограмів.

«Морально не було важко, тому що була впевненість у тому, що ти правильно робиш і знаєш, що робиш. І ця впевненість з кожним днем тільки зростала. Фізично – так, було важче. Я одразу скажу, довелося скинути 10 кілограмів ваги протягом першого місяця. Відповідно, трохи страждали ноги. То потягнув зв’язку, то крепатура. Протягом 10-14 днів це все пройшло, фактично за місяць став готовий боєць», – зауважив Олександр Пирожик.

«Вирішили з дружиною, щоб менші діти не читали новин»

Інший депутат Волинської обласної ради Андрій Козюра хоча й не підлягав мобілізації до війська, оскільки виховує трьох дітей, однак записався до лав ЗСУ добровольцем. Переконує, що ухвалив рішення без вагань.

«Я для себе зрозумів дуже просто, що не можу просто спостерігати за новинами і телеграм-каналами, не можу всидіти на стільцеві. Я зрозумів, якщо це – повномасштабна війна, і це – вторгнення, то іншого шляху, як брати до рук автомат, у мене не було», – розповідає депутат Волиньради.

З його слів, хоча за спиною не було ані служби в армії, ані військової кафедри вишу, однак тримати зброю в руках він уміє. Адже є мисливцем і веде активний спосіб життя.

Андрій Козюра, депутат Волинської облради. Джерело: Facebook

«Я завжди вмів тримати зброю. У мене є в тому числі карабін мисливський. А який в нас вибір? Треба швидко вчитися і засвоювати ці знання поводження зі зброєю, тактику руху, стрільби, виживання. За великим рахунком, у мене з цим проблем ніколи не було: і гори, і ліс. Іншого вибору, окрім як швидко вчитися, не було. І ніколи не думав, що в мене буде таке бажання вбивати цю русню», – зауважує Андрій Козюра.

Він підкреслює: його родина тут, на Волині, і нікуди їхати не планує. Попри те, що перші ракетні удари по Луцьку зранку 24 лютого спостерігав зблизька.

«Я проснувся десь орієнтовно о 05:30 – 06:00. Зі стрічки новин зрозумів, що розпочалося повномасштабне вторгнення, почались ракетні удари. Я першим ділом розбудив сім’ю, розказав, що почалася війна, збирайте тривожні валізи. І поїхав сам на заправку заправлять машину. В цей момент, коли я вже заправлявся на АЗС, якраз відбувся перший приліт по нашому аеродрому. Правильно сказати – два прильоти по нашому аеродрому. Я заправився і тут же виїхав за своїм старшим сином у ліцей у Ковелі. Коли я проїжджав по об’їзній, то на моїх очах просто відбувалися наступні ракетні удари по луцькому аеродрому. Тобто я і ракети бачив, і вибухи бачив», – пригадує Андрій.

Того дня він забрав сина із навчального закладу додому. І вже тоді на сімейному віче вирішували, як і що далі робити. Тож родина узгодила: спакувати тривожні валізи, закупити продукти харчування, воду і чекати розвитку подій. Того ж дня Андрій Козюра поїхав записуватися до лав територіальної оборони Збройних сил України.

«Мені сказали, що тебе не беремо, оскільки потрібні люди з досвідом і кращим станом здоров’я, але свій телефон я там залишив. Але наступного дня мені подзвонили, це, мабуть, було 25-те число, сказали, що вже беруть, збирайте речі і приїжджайте. Тож я зібрав речі і прибув у розташування військової частини. Чекав день, щоб потрапити на розподіл, і вже ввечері був у казармі зі своєю зброєю», – розповів Козюра.

З його слів, родина його рішення підтримала.

«Всі поставилися до цього з розумінням, не дивлячись на те, що я не мав військової кафедри, не був у лавах армії. Але я вважаю, що моя фізична форма дозволяла мені йти до війська. Ми знаходимося в себе вдома, ніхто нікуди не виїжджав. Безумовно, що коли була загроза вторгнення зі сторони Білорусі, то я просив, щоби всі зібрали валізи і були готові до виїзду. Але ніхто з місця не зрушив, всі тут. Діти дистанційно навчаються, у мене троє діток. Одне, що я попросив, щоб менші діти не читали новини, тому що для них це великий стрес», – резюмував Андрій Козюра.

«В одній руці – автомат, в іншій – фонендоскоп»

Депутат Луцької районної ради Сергій Сівак – один із небагатьох, хто справами тероборони переймався ще задовго до набрання чинності законом «Про національний спротив». Та й, зрештою, мав досвід лікаря-атовця ще декілька років тому, коли приєднався до волонтерів-«госпітальєрів»

«Для мене ця ситуація (повномасштабне вторгнення Росії, – ред.) не стала якоюсь надзвичайною. В принципі, ми, 300 років перебуваючи з нашим «братом» в одній державі, завжди відчували, що зі сторони цього «брата» можна чекати якісь пакості у вигляді спаленого Батурина, або розстріляної Бучі, або ж зруйнованого Маріуполя. Десь такі речі – вони сталися закономірно. Якщо казати, що незалежність дісталася нам на блюдечку в 91-му році, то, знаєте, за все в житті треба платити. І враховуючи ту ціну, яку ми зараз платимо, краще б було в 91-му році повністю відректися від обіймів нашого «старшого брата», – розмірковує Сергій Сівак.

Сергій Сівак, депутат Луцької районної ради. Джерело: Перший канал соціальних новин

Зізнався: початок повномасштабної війни застав його вдома.

«Чесно кажучи, я ніколи не відчував емоції розпачу. Мене така ситуація мобілізує. Я в будь-якій ситуації стараюся знайти адекватний вихід, як би її або позбутися, або перевести на свою користь. Питаннями тероборони я почав займатися не з 24 лютого, а рік тому, коли до мене в гості навідався один із працівників районного військкомату і попросив мене, аби я для тої майбутньої структури підготував або привів медичних працівників. І, власне, тоді ще не було закону «Про національний спротив», – розповів депутат.

Тож уже 24 лютого він був у військкоматі, отримав військову форму і налаштовувався до «якогось серйозного спротиву». Зізнається, що готуватися до приєднання до територіальної оборони почав ще торік, тож вдалося залучити до медичної служби бригади ТрО декілька лікарів.

«Ми створені з того пластиліну, який дозволяє швидко перебудуватися. У моїй службі нема нічого нового – це щоденні клопоти про здоров’я наших військовослужбовців. Можна сказати, в одній руці – автомат, в іншій – фонендоскоп», – каже Сергій Сівак.

«Воювати повинні підготовлені люди»

На початок повномасштабного російського вторгнення депутат Луцької міської ради Олександр Ніколайчук перебував разом із родиною у Києві, тож відчув «трохи більше, ніж у Луцьку, як це, коли бахкає».

«Так тоді склалося, що я половину тижня в Луцьку, половину – в Києві, чи навіть у Києві більше. У мене там ще дочка, сестра рідна. Прокинувся десь близько п’ятої ранку. Я крізь сон почув два перших вибухи, але ще не зразу стало відомо, що відбувається. А вже третій вибух був такої сили, що затрусилися вікна. Дзвоню до малої (доньки, – ред.), кажу: «Владо, війна почалася». Вона каже: «Та ну, тат, ти типу жартуєш?». А потім почула бабах і сказала, що їдемо. Зібрав все, що найважливіше, зі своїх речей, сестра загрузилася, і поїхав забирати дочку. І донька, і сестра сказали, що їдемо до Луцька. Якщо що, краще це вдома зустрічати, а не в столиці. Їхали ми до Луцька з Києва годин 16-18, вже точно не пам’ятаю. Тобто дорога була напрочуд завантажена саме при виїзді. Ми поїхали не по Житомирській трасі, а відразу окружними дорогами. Загалом дорога зайняла 550 кілометрів, але до вечора вже були в Луцьку», – пригадує Олександр Ніколайчук.

Того ж дня він пішов записуватися до лав добровольців. Переконує: про те, що буде велика війна з Росією, знав із дитинства.

Олександр Ніколайчук, депутат Луцької міської ради. Джерело: Facebook

«У мене покійна прабабця мала дар, лікувала людей. До неї з’їжджалися з усієї Західної України на лікування. І вона ще в ті часи розповідала багато цікавого, адже і передбачати могла. І вона говорила: готуйтеся, війна точно буде, і війна буде справжня. Тому і я, і моя родина точно знали, що війна буде, і були готові», – розказав Олександр Ніколайчук.

Він поцікавився у рідних, чи не бажають вони полишити межі країни на час війни.

«Я поставив питання, але сам знав на нього відповідь. Як кажуть, для галочки, я спитав, хто хоче виїхати. Відповідь абсолютно категорична – абсолютно ні. Більше того, зброю до рук готові брати всі», – розповів Олександр.

Він певен: на фронті повинні перебувати люди, які стовідсотково підготовлені, які мають гарні навички, вміють володіти різними видами зброї. Адже тоді від такого бійця буде значно більше користі, аніж хоч і вмотивованого, але недостатньо підготовленого.

«Я людина цивільна, бойового досвіду не було, в армії не служив. Правда, у 14-15-му роках трошки їздив на схід України як волонтер. Якщо чоловік має дві руки і дві ноги, якщо він повносправний – то в нього в принципі не повинно бути іншого поняття і вибору в цьому житті, коли йдуть бойові дії, коли ворог, окупант напав на твою країну, то потрібно брати до рук зброю і захищати країну, здобувати навички і знання. Це моя земля, і я звідси нікуди  не збираюся, і мої діти нікуди не збираються. Але долучатися і йти воювати, просто бути м’ясом, бути тягарем для побратимів – це неправильно», – стверджує Олександр Ніколайчук.

А ще Олександр впевнений у перемозі над агресором. Каже, про це також чув у пророцтвах бабусі.

«Вона говорила, що українські міста перетворять на міста-сади. З огляду на те, що всі її передбачення про мій життєвий шлях здійснилися, то я вірю, що Україна буде однією з провідних країн світу. Можливо, це пафосно звучить, але я у це вірю», – зізнався Олександр.

Нагадаємо, Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну вранці 24 лютого. З того часу, за даними Організації Об’єднаних Націй, з України виїхало понад 5 мільйонів осіб. Найбільше знайшли прихисток у Польщі, влада якої також забезпечує соціальні гарантії для українців, які постраждали від війни. Ще близько 7,7 мільйонів українців стали внутрішніми переселенцями.

 

Мирослав Ватащук