Як живе волинське село на кордоні під загрозою наступу з Білорусі

Як живе волинське село на кордоні під загрозою наступу з Білорусі

Від початку повномасштабної війни росії проти України Волинь готується до наступу з території Білорусі. Раніше кордон між державами на цьому напрямку був умовним. Процес демаркації завершили минулого року. Нині кордон укріпляють стіною з колючим дротом, оборонними ровами і валами. Територіальну цілісність України і спокій краян оберігають військові.

Як в таких умовах живе прикордонне село Ветли, – дізнавалася «Сила правди».

 

Ветли – крайнє село на Волині. До кордону з Білоруссю через ліси й болота – до 10 кілометрів. У 2016 році у Ветлах була справжня революція через демаркацію українсько-білоруського кордону. Люди обурювались, що частина землі, яку вони вважали своєю, використовували як ріллю та сінокоси, відійшла сусідам, разом з Жиричівським меліоративним каналом і частиною озера Біле. 

Демаркація кордону завершилась торік та лише з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну його почали загороджувати інженерними спорудами. Спокій і територіальну цілісність вздовж всієї його лінії боронять військовослужбовці.

Фото 100 окремої бригади Територіальної оборони Волині

Попри відносний спокій на вулицях села Ветли, війна вплинула на звичний ритм життя, ​​каже староста Любов Павлік.

«Люди дуже чекали цього сезону, бо багато багатодітних сімей, роботи нема. Велику надію мали на ягоди, але мало хто на тих ягодах зміг заробити. Самі кращі ягоди залишились у нас попід кордоном. Самі хороші ліси. І на даний час ті ягоди нечіпані, не зібрані. Людей не пускають та вони й самі бояться туди йти», – бідкається очільниця Ветлівського старостинського округу Любов Павлік.

Раптом на наші очі потрапляє тракторець з причіпом. Перепиняємо. Питаємо, як живеться?

– А во бачте як живеться. В лісі заробляєм.  Далеко не запускають в ліс, то їздимо корчами, ховаємось, ​​– каже дядько Михайло.

– А що, назбирали ягід? – запитуємо.

– Назбирали. Гроші будуть, – відповідає його донька Надія.

– Здаєте? Яка ціна зараз? – цікавимося.

– По 60 гривень за кілограм. Людям заробіток. Зара діти в школу підуть, то треба вдягнути, ціни великі.

Далі мова заходить про можливий напад білорусів.

«Я канали дивлюсь білоруські. Лукашенко не нападе, – запевняє нас експерт з глибинки. – Він боїться нападати. Чим він буде нападати? Він сам там боїться, щоб на нього Польща не напала».

У північних районах Волині люди споконвіку дивились білоруське телебачення. Бо держава Україна не могла забезпечити охоплення цих територій аналоговим мовленням національних каналів. 

Після розвалу союзу і занепаду колгоспів чимало ветлян подались в Білорусь на роботу і не повернулись. Створили там сім’ї, осіли. Таким чином у місцевих чимало родичів, так би мовити, по той бік барикад.

«Їх фактично купили. Лукашенко був господарем, але там не було кому працювати. Він утримує колгоспи, будує будинки, дає житло, але всерівно люди не хочуть працювати. Я вам скажу, наші українці більш працьовиті люди і роботи не бояться, а білоруси не такі», – ділиться спостереженнями Любов Павлік.

Любов Павлік головує у Ветлах з 2006 року

«Нам однаково було – Любешів, Камінь, Дорогичин (Білорусь)… Ми там як свої були! Ще з 80-х років ветляни заселяли там цілі села, цілі колгоспи, – розповідає Михайло Мартинюк. – На Лукашенка ми дивилися як люди з села. Він не занедбав село в крайньому випадку. Але не можна людині стільки часу бути при владі. Ну, дурня це. Світ міняється. Знаєте анекдот: Питають, доколе Александр Григорьевич президентом будет? До, Коли, до Коли…»

На запитання про те, що ж розказують рідні і знайомі з Білорусі всі, хто нам зустрівся, як один кажуть, що втратили спілкування. Проте згодом в розмові з’ясовуємо, що це не зовсім так. Про присутність російських військ на межі з Волинню інформація просочувалась від своїх.

Михайло Мартинюк, мешканець села Ветли

«Якщо почитати історію, то у нас же не перша війна з росією, – розмірковує Михайло Мартинюк. – Воно вже пахло в нас війною. Пока аж уже там не почався перелом біля Києва. Ми більш ніж впевнені, що тут воно теж саме готувалося. Нам оті наші сусіди показували на відео як там вони (російські війська, – авт.) відходили з-під кордону. До того там все було заселено на Білорусі. Йшли цілими колонами. В Іваново, тут он з Мохро, біля Дольська. Їх було не злічити. Там і кадирівці….»

На початку повномасштабного вторгнення село Ветли прогриміло на всю державу. Звідси родом військовий злочинець, російський генерал-лейтенант Михайло Зусько, який з 2014-го року бере участь у бойових діях в Україні під ворожими знаменами. Раніше він воював у Чечні й Сирії. 

Але про нього ветляни згадувати не хочуть. 

«Не буду вам нічого говорити. Вже тут були журналісти, питали, потім перекрутили», – каже староста.

Генерал-лейтенант Михайло Зусько. Фото з сайту Еспресо.TV

Серед ветлян – чимало захисників України. На автобусній зупинці зустрічаємо гурт людей. На запитання, як їм живеться, кажуть коротко – напружено. Далі пояснюють – діти воюють.

«У мене особисто два внуки і два сини. Внуки там, на сході. В самій гарячій точці. До Луганська туди. Один артилерист. Другий тоже артилерист, десантник. Син старший в погранвійськах. Менший поки у Луцьку зостався», – каже Яків Адамович.

Ніну Михайлівну в селі кличуть комбатом. Такий позивний придумали сусідські дітлахи, які облаштували блокпост біля її дому. Спілкування з ними для жінки справжня розрада. Єдиний син пані Ніни нині також на фронті.

«Не сказав, що він пішов. Потом невістка подзвонила та сказала. Я нічого не маю проти, бо треба захищати. Але важко. Він моя защіта була. Приїде й сіна накосить. Приїде дров нарубає. Бо я тут сама. Чоловік помер як сину було 6 років. Плачу, плачу… Сусіди – добрі люди – допомагають мені», –каже втираючи сльози пані Ніна.

 «Молодь не покидає наше село, – хвалиться староста Любов Павлік. – У нас є інфраструктура. Газ є. Школа. На даний час в школі більше 400 дітей навчається. Лікарня в нас була, терапевтичне відділення, прикордонна застава, пожежна частина ціла, НПП «Прип’ять-Стохід». І два лісгоспи було. Навіть відділення Ощадбанку було. Щодо сільського господарства, то землі тут неродючі. Приїздили до нас інвестори. Хочуть брати землю під лохину, під малину. Аби тільки б війна швидше закінчилась та живі наші хлопці були. То саме головне зараз. Мало зараз плануємо, мріємо. Щось плани обірвалися».

Сільські діти побудували блокпост і повісили біля нього опудала. Назвали їх «путін» і «лукашенко»

«Мені вже 74 роки і все своє життя я займаюся підсобним господарством, – ділиться Яків Адамович. – Так і виживаємо. Ми сіяли в основному до війни. У нас переважно озимина. А весною ми розуміємо що війна війною, а їсти треба. Ми площі не скорочували. Ото що нас трохи горючо-смазочні матеріали підвели. От нам зараз, щоб обмолотити за одну сотку саме менше нам треба заплатити 50 гривень. А дехто бере і 60 з комбайнерів. А порахувати скільки те зерно коштує, що купляли на насіння, порахувати те, що орали, сіяли, то золоте зерно получається. Але ж мусимо це робити, бо в Україні зараз таке все. Дітям отако весь час передаємо на фронт пересилаємо. І гроші і все що можна. Все село збирає».

Попри те, що на Волині зародилася УПА і нашу область вважають бандерівським краєм, село Ветли йшло врозріз з цими уявленнями. Вже за часів незалежності тут на виборах завжди підтримували комуністів. Звідси родом віце-спікер українського Парламенту Адам Мартинюк. 

«Ми всі його любим, чекаєм, він у нас дуже хороша людина, – не скупиться на подяки Любов Павлік. – Він нам дуже багато допоміг. Хай хто що хоче каже, нас не цікавить. Якби не він, то може б вже того села на карті не було б».

Пам’ятник в центрі села Ветли. Декомунізація ще не дійшла в глибинку

«Ви чули, щоб він коли небудь на російській говорив? Ніколи! Він за людей переживав. Є 450 тих депутатів, якби кожен так переживав за своє село, у нас би було пів України файної. Вкладав в село, а міг би і собі взяти ті гроші», – додає односельчанин і тезко Михайло Мартинюк.

Незважаючи на те, що тут і досі не розчарувалися в комуністах, які завжди гнули проросійську лінію, про наміри диктаторів відновити союз кажуть таке:

«Ну, дурня! Земля обертається. Те що було колись, хай там і залишиться. Колись була Російська імперія і ще багато яких утворень існувало. Це не означає, що це все треба відновлювати».

Прикордонні волинські села схожі з білоруськими

У сільській раді кажуть, що на початку війни у Ветли приїхало близько сотні вимушених переселенців. Однак близькість кордону з пособниками агресора декого налякала. У селі залишилось 60 внутрішньо переміщених осіб. Їх розселили в хати-пустки і з родичами. Ветляни покидати своє село не збираються. Кажуть, в селі нема нікого, хто б з початку війни шукав прихистку в Білорусі. 

«Вже боялись-боялись. Хай вони тепер нас бояться. Так, спочатку боялись, бо ми не готові були до того. Хто міг подумати, що сусід хата з хатою війною на нас піде? А тепер бачимо. Хтозна, що у них в головах. А зараз прості люди стали більш захищені нашими солдатами, нашими хлопцями».

Про те, як далі жити з такими сусідами, ветляни міркують так: 

«Все прощається. Тільки довго пам’ятається. Молодші покоління будуть добре жити. Для нашого покоління, напевно, примирення вже не буде».

Автор цього матеріалу є учасником програми Interlink Academy Fellowship, що фінансується урядом Німеччини.

 


Оксана Петрук