«Щасливі люди – вони тупі люди», – атеїст та режисер Олександр Стеренчук

Люди поділяються на два типи, одні звикли до стандартного світосприйняття, а інші повністю ламають стереотипи. Сьогодні ми поговоримо з Олександром Стеренчуком, людиною, яка змінила близько двадцяти робіт, яка від прихильника однієї релігії перетворилася на атеїста, та яка кожного дня відкривається світу по-новому.

Олександр Стеренчук – екстраординарна та різнопланова людина. Протягом свого життя опанував багато ремесл, тому важко назвати його основну професію. Зараз він і журналіст, і режисер, і виробник столів.

Привіт, Сашко, вітаємо тебе в нас, чим ти зараз займаєшся, чим взагалі живеш?

Зараз тут з вами, живу, займаюся…

А в повсякденному житті?

Встаю зранку, варю завжди якийсь рис з морквою…

А далі?

В мене ранок починається в 4:56, біля 5 години. Це пов’язано не з тим, що я високодуховний, як зараз модно казати, а через те, що ні*рена не встигаю. Щоб все встигнути, я свідомо обмежую сон і продовжую добу. Починається все з якоїсь там «начитки», чи наука, чи режисура: від нейрофізіології до Андрія Тарковського, а далі я думаю, кому ж то щось зняти (ред. сміється).

Скільки ж ти спиш?

Якщо я лягаю в 22:00, а я вже замаханий в 22:00, то 6-8 годин, цього достатньо.

Розкажи про свої проекти, над якими ти працюєш зараз?

В мене є заморожений зараз проект «Роги і копита». Я його заморозив, тому що хочеться вийти все-таки на всеукраїнський рівень, не через те, що Луцьк поганий. Луцьк класне місто, воно дуже кіношне, насправді, воно не затаскане, воно краще за Голівуд, але просто немає тієї кількості гостей, яких би можна було щомісяця запрошувати.

На телебачення не планував вийти з цією програмою?

Ти знаєш, ні, не планував, тому що Ютуб-формат – це одне, телеформат – інше. Послати в ефірі, чи там щось вчверити – ніхто не дасть. Ящик, я казав і кажу, що це вже позавчорашній день.

Зараз почалася весна. Взагалі, які в тебе переживання зараз?

Я настільки зробив себе зараз рептилією за ці всі останні роки: різні події від трагічних до просто-напросто нехороших. Ну весна, ну й що, завтра буде літо. Просто одяг міняєш, як шкіру. Я не романтик, не меланхолік, я не чуттєвий. Останній раз я плакав, коли помирали мої миші: Йосип і Лаврентій.

Взагалі за що ти ще можеш плакати, за чим?

Через те, що люди довбо*оби можу ридати часом. Якщо серйозно, зараз там казати депресії, всяка там хрень. Куди не підеш, а там барашні не то пубертатного, не то постклімактеричного періоду : «Ах, в мене депресія», ну яка депресія. Ну займатись треба чимось, щоб не було депресії. Звичайно, згідно нейрофізіології депресія може й бути як патологія. Коли в мозку сиротоніну недостатня кількість, нейромедіатору, який дає щастя, тоді вже, дійсно, треба лікуватися глобально. Для більшості людей депресія з’явилася тоді, коли з’явилися антидепресанти.

Я знаю, що ти змінив десь близько 24-ох місць роботи. В чому полягає от така твоя багатофункціональність? Так ти шукаєш себе, чи причина в чомусь іншому?

Що таке «Я» взагалі? Я ваших оцих психологів не сильно люблю.

От ти не знаєш, що таке ти?

Ну як це не знаєш що таке я? Подивися у Вікіпедію, не треба, навіть, наукову літературу відкривати. Там є, що таке Homo sapiens, хто він такий, з чого він зроблений і його фізіологія. Ці всі там «Я», всякі свідомості-підсвідомості. Це все просто трьоп людей, які не мають жодного поняття в мозку. На жаль, мені жодний психолог поки не відповів, чим епіфіз людини відрізняється від епіфіза ящірки.

Розкажи. Що тебе цікавило в дитинстві?

Я ріс такою класичною безбатьківщиною. З батьком в мене стосунки не склалися. Взагалі, я з ним лише кілька разів в житті говорив, лише по телефону. Ні до чого не договорився, правда. Матір в мене працювала в лікарні і моє дитинство пройшло в лікарні. Я бачив ці всякі пінцети, бачив хворих. Мене це цікавило.

Ніколи не думав стати лікарем?

Думав, дуже часто. Навіть, після того, коли сам опинився на операційному столі, побачив першу операцію, мене дуже захопило: як там в людину можна влізти і поколупатись – це ж класно.

Ну все-таки мріяв бути лікарем…

Мріяв бути пілотом, недавно здійснилася майже мрія, але я мріяв бути пілотом-винищувачем. В мене з армією і поліцією постійно якась фігня, мене відшили у Львівському військовому ліцеї, мене відшили в Луцькому ліцеї. З поліцією теж не склалося, запороли якоюсь довідкою галімою.
Зараз я займаюсь двома речами, по суті. В першу чергу – це кінематограф, і скажімо так, наукова діяльність, вивчення нейронаук.

Ти вважаєш це саме те місце, де тобі потрібно зупинитися, чи потрібно рухатися далі, змінювати щось?

Ні в якому разі не потрібно зупинятися. Не потрібно ставати всім фізиками, фізіологами. Для чого? Це все потрібно, щоб просто знати, щоб користуватися. Чим більше ти знаєш себе зсередини, чим більше ти знаєш з чого складається світ, це вже там по фізиці, тим легше ти розумієш його закони і, як що працює. Тут немає чогось надприроднього. Наука може пояснити абсолютно все.

Особисто для тебе важливіший сам процес якоїсь праці, чи результат?

Я скажу словами великого Андрія Тарковського, за яким зараз вивчаю режисуру, що митець взагалі в класичному розумінні, ну я себе не можу назвати митцем, я – рептилія. Митець не може ні в якому разі думати, чи він комусь сподобається, чи ні. Чи зрозуміє людина, чи не зрозуміє, він повинен робити так, як він це бачить, от і все. Даруй за банальність, але ця фраза: «Я художник, я так бачу» (ред.) – до якоїсь міри вона правдива.

Ти орієнтуєшся тільки на свої вподобання у роботі?

Абсолютно, на кого ж ще. Про що ми говоримо, якщо, взагалі, зараз публіка деінтелектуалізована. Себе теж не вважаю розумним. В мене є певні критерії розумного, я під них не попадаю, на жаль.

Які в тебе критерії розумного?

Розумний – це Річард Фейнман, Альберт Ейнштейн, Олександр Невзоров. Всі люди володіють до якоїсь міри одними і тими ж якостями, справа в середовищі. Звичайно, мені хочеться зробити якийсь вклад і більш досліджувати. Якби в мене було якихось ресурсів більше, хоча ні, це я зараз собі відмазки кажу. Можливість – вона завжди є, аби тільки була потреба, а потреба в мене є.

Я зауважила, що ти на своїй сторінці у «Фейсбук» ти дуже цікавишся приматологією, цікавишся еволюцією?

В мене аж око задьоргалося (ред. сміється).

Чим тобі це цікаво розкажи, і чому ти віриш в еволюцію?

Я ні в що не вірю. Я не вірю, поки не перевірю. Я схильний тільки опиратись на суху математику і факти. Віри, всякі там духовності – це все не до мене. Розумієш, люди шукають щастя, но щастя немає, це ілюзорне поняття. Щасливі люди – вони тупі люди, тому що якщо людина щаслива, чи істота щаслива, вона не хоче розвиватися. Я не вірю в еволюцію, я вірю науковим фактам, які є щодо еволюції. Тобі знайома така річ, як ДНК? А це нічого, що анатомічно, генетично і етологічно (етологія – це наука, яка вивчає поведінку) люди майже 1 в 1 схожі на шимпанзе бонобо. Є такі люди, які кажуть: «Чого мавпа не стала людиною за стільки то років?» По-перше, років мало пройшло, тому що Homo не такий вже й давній вид. В нас же майже в кожного другого сколіоз – це найбільший доказ, що щось не так зі спинами.

Ти був духовним наставником в індуїзмі.

Духовним наставником я не був, учнем швидше. В класичному розумінні хай це буде священнослужитель. Так, був і чималий час, років так з п’ять: я так цим захопився, що взагалі.

Чому ти відійшов від цього віровчення?

Тому що, як і в кожній релігії, там є користь, є гроші, і всі заробляють. Я просто побачив це все зсередини. Воно нічим не краще за іншу релігію. Там точно такі самі пожертви, там точно такий самий принцип. Єдине, що мене приваблювало – це вегетаріанство і, що люди там, наприклад, не вживають спиртного.

Як я зрозуміла з нашої розмови, ти не дуже ставишся до людей з Луцька. Вони тобі, напевно, не подобаються, тому що які вони?

Мені взагалі люди не подобаються. Ну а чому мені мають люди подобаються? Ну чого мені має подобатись людина, яку я не знаю, назви мені хоч одну причину. Ну ладно, ти подобаєшся, Маша подобається, я вас знаю. А чому ці всі люди, що внизу там зібралися, під нами, 100 чоловік, вони мені мають подобатись? З якого дива?

Ти вважаєш, що люди в Луцьку є віруючі, чи вони лицеміри?

Ти зараз мені ставиш такі космічні запитання. Звідки я знаю, які вони? Мені похрен на них. Я тільки за, щоб люди там вірили у всяку там фігню, гробили себе. Я за повну легалізацію всього, що тільки можна, тому що мені від цього буде більше місця.

Твоя обізнаність науковою літературою просто вражає, скільки ти читаєш її?

Взагалі я не читаю, а вивчаю, тому що сенсу читати квантову фізику немає. Що станеться з людиною, якщо вона прочитає 10 томів Річарда Фейнмана, це батько квантової термодинаміки, нічого ж не станеться, треба вчити.
Ти коли-небудь відчував, що в тебе в голові відбудеться такий зрив від тієї всієї інформації?
Ти говориш, а в мене око дригається. В мене зрив був раз у 22 роки.

Який?

Ну я тоді ще був малим, недосвідченим, і на мене стільки всього навалилося. Я щось на рік, грубо говорячи, здурів, не то що здурів, астенічний синдром зі мною стався. Я на рік випав із життя, причому переїхав в Київ, і це зіграло зі мною злий жарт. Я толком там не міг викластись на всі сто, і, можливо, й через це я повернувся назад. Але це тільки пішло в плюс: що не вбиває тебе, те робить сильнішим. Якби зараз такі речі сталися зі мною – це було б просто смішно. Я ж був дитиною, зрештою, в людини розум після 30-ти з’являється. В мене доля якогось розуму з’явилася тільки в 29, до того я був ідіотом.

Ти доволі екстравагантна особистість…

Яка? Я таких слів розумних ще не знаю.

Цікава, не така як всі.

Я б не сказав.
Я, взагалі, собою ніколи не задоволений. Якщо людина задоволена собою, то вона або при смерті, або маразматик. Не може бути людина задоволена собою, це апріорі нереально. Або вона під кайфом хіба.
Ти ніколи не задоволений собою, ти ніколи не задоволений результатом своєї роботи?
Якщо я задоволений на відсотків 30, то це вже непогано.

Як тобі живеться в Луцьку? Тобі не хочеться виїхати?

Ні. Абсолютно мені не хочеться нікуди виїхати, тому що Луцьк – це класне місто, я сподіваюся, що все-таки 80% Луцька нах** знесуть просто, динамітом чи тротилом, і відбудують нормальне місто. Залишать тільки пару культових споруд, мається на увазі культових в плані архітектури, і в ньому коли-небудь буде толк, тому що те, що ми зараз бачимо…

Чому ти залишаєшся в Луцьку?

Тому що Луцьк мені цікавий як кіношне місто, в перші чергу. В мене на Луцьк багато планів. В першу чергу, знімати повнометражний фільм. Я вже це казав і кажу, що я написав один з розкадровкою повноцінний сценарій, який називається «Вожак бабуїнів» – це робоча назва. Якщо все буде добре, якщо я знайду гроші, а я такий, що знайду гроші, все ж таки на той фільм, хоча треба дуже багато, то ми, сподіваюсь, побачимо україно-італійський непоганий фільм.

Яка мета всієї твоєї праці, всіх твоїх результатів? Що ти хочеш цим показати? Яка твоя кінцева точка?

Нічого не хочу цим показати і кінцева точка… Що значить кінцева точка? Я не знаю, що завтра буде і я не знаю, як зміниться твоє життя. Я просто роблю те, що мені подобається.

Я зауважила, що в тебе вибудувалася така традиція в «Фейсбук» бажати гарного ранку, на добраніч. Чому?

Кілька років тому до мене написала одна людина і сказала, якщо я припиню це писати, вона вчинить самогубство. Рано чи пізно мені це набридне і я перестану писати.

Яка мета цього «доброго ранку» і «надобраніч»?

Мені все людське теж не чуже, я теж маю якісь негативні звички. Для когось вона позитивна, для когось – негативна. Насправді багато людей, коли я перестаю писати, кажуть: «Де, що за **рня, де щастя?» Якщо є лохи, чого їх не розводити, хай буде щастя. Яке може бути щастя, якщо ти встав зранку і розумієш: день прожитий…
Дивно виходить, ти не віриш, що людина може бути щасливою і бажаєш щастя.
Я ж не кажу, що це правда чи я так вважаю. Я просто пишу, бо я заручник ситуації, все. Колись я перестану писати, колись мені набридне. Що таке щастя? Щастя – це така ж фізіологічна потреба, як сходити в туалет.

А ще якесь порівняння, що для тебе щастя?

Наприклад, пригріло сонце і ходять баришні пубертатного періоду і побачить така самочка шимпанзе самця шимпанзе юного і вони закохуються одне в одного. В них дійсно щастя, в них гормони там зашкалюють, тому що до 19 років вони взагалі, в них ейфорія, вони з штанів по черзі вискакують, їм так добре.

Як ти ставишся до кохання? Ти віриш в кохання?

Не вірю, це така ж фізіологічна річ, як в туалет сходити. Що таке любов? Чоловіки і жінки по суті нікому не потрібні. Еволюція, в яку ти не віриш, до речі, вона так розпорядилася, що треба людям розмножуватися. І вона йому закидає: любов – це так прекрасно… Насправді любов – це дійсно складна штука, бо все, що ми робимо, ми робимо через статеву призму – через любов. Знову ж таки, любов – це поведінковий комплекс, тому що це не тільки гормони. Це і соціальні інстинкти, які набуті, які від середовища залежать. Я не кажу, що любов – це погано. Любов – це добре, любов − це прекрасно, але не треба їй приписувати якось містицизму, це все пояснюється наукою. Ця ейфорія – це ендорфіни, окситоцин, вазопресин, дофамін і опіат.
Чому від любові і від їжі так добре, тому що це все підкріплюється аналогом викиду наркотиків у нашому організмі от і все, по суті.

Чим ти керуєшся в своєму житті?

Нічим. Я – пірат. Абсолютно нічим.

Ти віриш у долю, що вона щось посилає?

Посилає інколи, так. Що значить вірити в долю? Ми самі творці своєї долі. Геніїв немає, є трудяги. Я ж не народився людиною, яка буде сидіти по чотири години за підручниками науковими і вивчати Тарковського і додумуватися в Луцьку щось знімати та ще й таке, щоб люди подивилися. Якщо хтось мене вважає кимось, то я ставав таким, якось працював над цим. Я – боєць. Для мене буває таке, що якщо я щось задумав, я можу піти на будь-які жертви, якщо мені дійсно потрібно цього досягти. Але перед тим як чогось досягати, я ставлю завжди собі одне запитання: навіщо воно мені потрібно, а потім – як це зробити? Бо є такі люди, наприклад, які кажуть собі: як це зробити? Роблять, а потім: для чого мені це потрібно?

Ким ми тебе побачимо в майбутньому?

Звідки я знаю? Особистості ж не існує.