«Природу не чекає загибель, загибель чекає людину», — природолюб Павло Савчук

Людина і природа – дві площини, які з давніх-давен вважалися одним цілим. Сьогодні ми спостерігаємо тенденцію розриву цих зв’язків. Наскільки людині важливо взаємодіяти з природою, як налагодити цей зв’язок – про це ми поговоримо з Павлом Савчуком.

За освітою ви психолог, як так трапилося, що працюєте, взагалі, не по професії?

Я працюю начальником відділу еколого-освітньої та рекреаційної роботи у Ківерцівському національному природному парку “Цуманська пуща”. За освітою, дійсно, я психолог, але так сталося, що я тривалий час займався краєзнавчим туризмом: природа, історія, спадщина, етнографія. Я публікував різні туристичні оповідки з фотоматеріалами, відеоматеріалами – це люди читали, і мене запросили очолити цей відділ, який пов’язаний з туризмом.

Ви, напевно, дуже любите природу, чому?

Якийсь наступає такий момент, коли в людини у поході виробляється інстинкт первісної людини, яка сиділа біля вогнища. Десь там в нашій пам’яті якість початки відклалися, в більшості людей вони пробуджуються через туризм – і людина вже без цього не може. Їй потрібен контакт з природою, бо ми, по суті, і є частиною природи. Ця якась розділеність – це не зовсім правильно.

Чим проявляється ось ця розділеність людини і природи?

Вважається, що людство існує декілька сотень тисяч років, за якимись науковими даними, а цивілізація існує 7-8 тисяч років. Може, цивілізація має свої плюси і мінуси: з одного боку, вона щось людині дає, а з іншого – забирає.

На сьогодні, цивілізація забрала у людини любов до природи, так?

Справа в тому, тут я вже скажу як психолог, в кожного з нас є якась внутрішня глибинна природа. Людина стає нещасливою, чи не задоволеною рівно настільки, наскільки вона відділяється від цієї природи. Здебільшого, сучасна людина не розуміє, що вона створює напруження. Вона біжить за якимись цілями, їй кажуть: «Треба робити так, досягати цього». Вона ніби досягає, а задоволення немає. Вона шукає нові цілі – напруження залишається. Насправді, потрібно відновити зв’язок з цією внутрішньою природою. Внутрішнє і зовнішнє – це, по суті, одне і те ж. Вернутись до своєї внутрішньої природи – це те саме, що вернутись на своє місце у цьому світі.

Як особисто ваша любов до природи проявляється у діях?

Спершу, я намагався якось досліджувати наш край. Дуже багато туристів їдуть в Карпати, вони сходжені вже тисячі разів. А в нас є ресурси, які взагалі неходжені, особливо водні. Мені було цікаво дослідити це і потім донести це людям, що є в нас така краса. Як казав письменник Крашевський, що варто звернути увагу на свій край, і ця шкарлупа невідомості розвалюється і з’являються тисячі принад – от так воно і є.

Скільки на теренах Волинської області ви вже дослідили місць, про які люди й не знали?

Насправді, в нас немає таких місць, про які вже люди зовсім не знали, в нас не тайга. Місцеві жителі знають про такі місця, а люди з міст можуть не знати. В мене з дитинства є така любов до наших Поліських озер. В нас їх десь біля 250-ти. Мені вдалось побувати десь на 137-ми озерах: 130 – на теренах Волинської області, а 7 – на Рівненщині.

До якої цифри хотіли б дорости?

Мені, звичайно, хочеться побачити їх всі. Коли їдеш, для мене кожне озеро – це, як вершина. Я собі ставлю маршрут: 15 озер, і досягаю їх, як вершини. Бувають такі тяжкі, до них добратись не можливо, але вважаю, якщо я сфотографував плесо, то це вже я побував. Ще мені цікаві дуже джерела, бо вони несуть не тільки красу естетичну, в них є якась такі таємниці. Зазвичай, озера і джерела в наших пращурів були сакральними об’єктами, якоїсь такої сили. Це ще підсилює інтерес до них.

На вашій сторінці у Фейсбук дуже цікаво співіснують публікації про красу природи і її загибель, як особисто ви сприймаєте цей дисонанс?

Скажімо так: є краса і є інформація про те, що може статися з цією природою, не просто природою, а з нами в цій природі. Ми від неї дуже залежимо. На жаль, зараз ці прогнози не дуже втішні. По суті, вже через деякий час можуть початися дуже серйозні проблеми. Ми вже відчуваємо це. Вважається, що ми єдине покоління, яке ще може щось змінити, далі вже буде пізно. Тому є краса природи, не тільки краса, а й основа нашого життя, тому що ми не тільки мулуємся, а природа дає нам багато благ, які ми не помічаємо: від того, як вона сформує клімат, до якогось, навіть, сільського господарства, яке дуже залежить від цієї природи. І є страх деградації природи, але є ще шляхи вирішення цього. Тому зараз треба думати над цим і втілювати це.

Ви вважаєте, що якщо людина не налагодить зв’язок з природою, то природу чекає загибель? І чи саме через розірвання цього зв’язку природа гине?

Насправді, природу не чекає загибель, чекає загибель людину. Природа, скажімо так, стиснеться, вона перейде на якийсь інший рівень балансу. Щось зміниться: збідняться екосистеми, але потім станеться так, що з ними і загине людина. Людина загине, а природа потім відновиться.

Що потрібно робити, щоб нас не чекав такий кінець? 

Над цим вже люди задумувались давно, зокрема були різні Конвенції, які спрямовували цей процес збереження, відновлення. Наша є Планета, її ресурс, і зараз ми використовуємо вже дві планети. Розумієте, ми можемо використовувати тільки одну, а використовуємо дві. Ми вже перевищуємо вдвічі ті межі, які можемо брати від Планети, відповідно вона виснажується. Зараз на Землі живе 7 мільярдів, в 2050 році буде жити 10 мільярдів, а планета одна. Ресурс вже використовується вдвічі, ніж ми можемо дозволити собі. А тих людей потрібно годувати, їм захочеться одяг якийсь купити – на це все потрібен ресурс: вода, сільське господарство. Тут от будуть серйозні проблеми.

Отже, Земля є замалою для такої кількості людей, чи людина все-таки є ненаситною?

Є такі думки: для того, щоб комфортно жити було людству на цій планеті, щоб не виснажувались системи, щоб люди були задоволенні життям, в них все було в достатку – на Планеті має жити десь мільярд людей, а живе сім. Просто людям треба зрозуміти, що треба якось жити ощадливіше. І людство, навіть, з 10-ти мільярдами може жити на Планеті і, навіть, зменшити негативний вплив на довкілля. Можливо, людям прийдеться ставати веганами в 50-му році.

Ви, напевно, дотримуєтесь цього принципу ощадливості, так?

Менше споживати ресурсу намагаюсь. Шкода, що інколи зустрічаються такі кровожерливі і «споживацькі» до природи люди. Люди думають, що нам природа має все давати, а ми маєм прийти і все взяти. Скільки хочем – стільки будем брати. Люди не думають за наслідки, і ніхто не каже, а що дітям наступного покоління буде. Може статись так, що те, що ми зараз жаліємось, що в Україні погано, то люди це будуть згадувати, коли матимуть талони на воду і на їжу. Вони будуть згадувати ці дуже райські часи, будуть думати, чому вони не думали за нас, чому вони думали тільки за себе. Насправді, людина може бути задоволеною життям з набагато меншою кількістю ось цього комфорту. Як то кажуть, кому мало треба, той ближчий до неба. Чим кращий у нас зв’язок з внутрішньою природою, тим більш ми задоволені від життя.

Ви часто ходите в походи і там, напевно, налагоджуєте цей зв’язок із природою?

Я намагаюся його поглибити, бо дуже часто в походах спостерігаю, що якось не так йде час, він йде так, як в дитинстві. Людина тоді живе більше в стані тут і тепер: не думає про минуле, чи майбутнє. І це, дійсно, відновлює смак життя.

А вас взагалі не лякає холод, грязюка, погані погодні умови? Вас ніколи не зупиняє це не йти в похід?

Ну як сказати, воно сприймається не як якась перешкода, а як якась частина того походу. Якщо вже є ціль, то вже йдеш! Та я скажу, в поході притупляються ці відчуття болю, чи якогось там голоду. Знижується чутливість до цього всього: є мета, ціль, ти йдеш і якось менше це все помічаєш.

Розкажіть, декілька цікавих історій, які з вами траплялися?

Є таке озеро Скоморія називається, навіть назва така. Я до нього дуже тяжко добирався: комарі, вечір, я з велосипедом через якісь хащі не міг пробратися. В якийсь момент я виходжу – а там маленький пляж, розумію, що один на цьому озері. Я там поставив намет, був вже настільки втомлений, що не було сил ні їсти готувати, нічого. Згадую, що я в цьому наметі лежав, він був відкритий, за два метри від мене озеро: місяць вже опускався, місячна доріжка. Лежиш і таке відчуття єднання зі всім.

Були якісь такі випадки, що щось містичне траплялося?

Були такі цікаві історії, на межі чогось такого містичного. Я розповім одну історію, яка вплітається в історію мого товариша. Це був одиночний похід, таке село дуже етнографічне Стобихва в Камінь-Каширському районі, там майже немає людей. Я зайшов в те село і хотів заночувати біля озера, неподілік села. Там тільки одна молода сім’я була, я питаю, як дійти до озера, думаю, чи встигну я там заночувати ще до темряви. А жінка мені каже: «Ви туди не йдіть, там гиблі місця». Я кажу, що якщо дикі звірі, то я не боюся. Відповідає, що там не тільки звірі: «От був би мій батько він би розказав би, не йдіть туди, бо вас же ще дома ждуть». Ну я заночував в іншому місці, потім я там сфотографував такі хрести-фігури – це така особливість нашого регіону. В інших регіонах таких немає, з такою символікою. Я сфотографував там один хрест, потім показував його працівнику музею. Місцева краєзнавець розповідала, що місцеві знахарі на повний місяць втикають ножі перед хрестом, говорять якісь замовляння, перекочуються через ті ножі і перетворюються в перевертнів.

Розповім далі історію мого товариша, яка дуже поєднана з цією. Коли вони теж були в поході, тільки в сусідньому за декілька кілометрів. Вони заночували в якогось дідуся, і він їм розказує, що ще десь там у 80-х роках 20 століття вони з сином пішли на полювання. Взяли собаку з собою, яка нічого не боялася, і біля села десь вночі залягли в засідку. І там якийсь такий звук з’явився: «Беее, беее», собака почав скавчати і втік.

І в них це трошки викликало занепокоєння. Вони туди стріляють, а цей звук повторюється, звір би вже втік. Вони почали втікати, а воно біжить поряд із ними, і звук видає. Вони прибігли в село, забігли до діда і кажуть, що чують цей звук, а він відповідає, що не чує. Дід каже, що це не тварина, а «злоє»: «Треба взяти монету з непарним числом, зарядити її в мисливську гільзу, і нею стріляти». Він туди вистрілив тою монетою, і воно затихло. Це сусіднє село: там історія про перевертнів з хрестом, тут – куля з монетою.

Я б ще хотіла трішечки повернутися до хрестів, про які ви говорили, що несе та символіка. Яка на них зображена?

Християнство, з одного боку, дуже сильно витісняло те, що було попереднє, з іншого буку – якось дуже хитро впліталося у якісь звичаї, наприклад, Зелені свята, паска померлих – це ж ще з дохристиянських часів. Так само це помітно на хрестах, тому що там використовується різна символіка тканин, рушників, яка йде ще з тих дохристиянських часів. Ми повинні поважати те, що було до нас. Це важливо для осмислення, самоідентифікації.

Що б ви хотіли змінити у звичних устроях нашої держави? Що ви хотіли б змінити, можливо, на Волині?

Є таке східне прислів’я, що для того, щоб змінилось щось в піднебесній, треба, щоб змінилось щось у суспільстві, для того, щоб згармонізувати в суспільстві – потрібно гармонізувати в сім’ї, щоб гармонізувати в сім’ї – потрібно кожному гармонізувати себе, – і коли це все збалансується, тоді воно потрошки гармонізується.

Як ви думаєте, в майбутньому ми будемо відчувати цю гармонію?

Всі не одинакові в суспільстві, одні люди більш гармонічні, інші – менш. Але з одного боку потрібно й різні заходи на рівні держави робити, наприклад, та сама екологічна освіта, коли людям якось доноситься інформація, вони її обдумують, і це змушує їх змінити світогляд.

Розмовляла — Марина БАЛДИЧ, знімала — Юлія КАРМАНСЬКА