Окуповані території: похмілля від Росії

Внаслідок збройних конфліктів, Грузія, Молдова та Україна втратили контроль над частиною своїх територій, які займають так звані самопроголошені республіки. Як змінилися ці території від моменту окупації та як збройні конфлікти змінили життя людей? Чи можна було цього уникнути, що можуть зробити Грузія, Молдова та Україна або повернути контроль над окупованими територіями і що роблять зараз?

Географічно вони переважно розташовані збоку від країн, із яких вийшли чи хочуть вийти (Грузія, Молдова, Україна), і є невеличкими клаптиками на карті. Усі, за винятком Придністров’я, мають спільний кордон із Росією.

Навіть всевидяче око – гугл – не позначає їх окремими країнами, а що вже казати про пересічного громадянина світу, який, мабуть, набагато більше знає про Нарнію, аніж про будь-яку із цих так званих республік. Винятком є хіба що мешканці пострадянського простору, які є ментально ближчими до цих територій, однак і вони «плавають»: чули про війну, але рідко можуть назвати бодай одне місто цих загадкових земель. Життя на цих «клаптиках» прикрите темними цупкими завісами, які самі ж мешканці так званих республік відкрити не дуже поспішають. Я ж спробувала зазирнути за куліси пострадянської драми.

Вояж я розпочала із Грузії, або ж, як називають її грузини, Сакартвело. Країна винограду і кавказьких вершин має дві окуповані території – Південну Осетію і Абхазію.

Спочатку намагаюся потрапити на кордон із Абхазією, республікою, яка визнана чотирма державами світу-членами ООН: Росією, Венесуелою, Нікарагуа та Науру. Республіка виникла ще в 1993 році після запеклої війни з Грузією, конфлікту, який підтримала Росія.

Унаслідок протистояння близько двохсот тисяч етнічних грузинів було вигнано з Абхазії, загинуло ж 13 тисяч грузинів і 3 тисячі абхазців. Грузія до сьогодні визнає Абхазію своєю територією і пропонує їй широку автономію.

Мій шлях пролягає через місто Зугдіді, воно розташоване на заході Грузії, неподалік від Чорного моря, і межує з Абхазькою Республікою. Ранок зустрічає сонцем і обіцяє спекотний вересневий день. У Зугдіді, окрім незвичної моди ходити в чорних капронових підколінках, помічаю балкони. З багатьох будинків звисає кольорова білизна. Як згодом з’ясується, вона має стосунок до абхазького конфлікту, але наразі прямую до кордону.

Урешті поліцейський дає нам згоду на зйомки, але лише під його пильним наглядом. Веде нас на міст, який є частково грузинським, а частково абхазьким. Тут постійний рух – з окупованої території йдуть групи людей.

«Вам ніхто нічого не розкаже, навіть не старайтесь», – підсміюється поліцейський. – А де Абхазія? – Та от за 500 метрів це вже вона. Перед очима картина маслом – високі гори, а в долині білі мазки – хати. Виходжу з трансу краси і йду ловити абхазців. Бачу жіночку років 50 та її сивого чоловіка.

– Ви чому ідете в бік Грузії? – намагаюся бути привітною. – На похорон, – лише зараз помічаю, що жінка в чорному. – З якого боку кордону ви хотіли б жити? – У себе вдома. Ми з Галі. – А вам там подобається? – Може, і не все подобається… Але живемо… З роботою не дуже… Але так, напевно, у всіх. Ми часто переходимо кордон – на весілля, на похорон…

Далі помічаю старенького дідка. – Я із Гальського району, – обличчя розсікає посмішка.

– А паспорт можете показати? – Можу, – дідок дістає паспорт Абхазії. У зеленій книжечці читаю ім’я старого – Мікка.
– Мікка, а чому абхазці переходять кордон? – Ходять на базар у Зугдіді. У Грузії дешевші продукти, та й в Абхазії немає багатьох продуктів… У мене в Грузії квартира. А в Гальському районі будинок залишився. Я живу і там, і тут…

Людей, які з Абхазії ідуть у напрямку Зугдіді, стає дедалі більше. Ось підвода поїхала. Назустріч мені іде інтелігент в окулярах і розповідає про абхазькі будні.

Люди, яких зустрічаю, здебільшого з Гальського району. Більшість із них себе вважає грузинами, а не абхазцями – ці дві етнічні групи тут чітко розрізняють. Абхазці мають свою мову і свої традиції. Однак грузини з Галі опинились у межах псевдореспубліки Абхазія, тому і змушені жити за її законами. Людей, які б назвали себе абхазцями, я на кордоні так і не змогла розговорити. Більшість тікала, почувши, що я журналіст

У Зугдіді містечко для переселенців – квартал із акуратних, пастельного кольору будинків. Ці квартири переселенці отримали за державною програмою. Увечері на столиках перед будинками купчаться старші жіночки.
Одна з них – Нанулі – стоїть попід руку зі своєю дитиною.

Не єдина Нанулі лікує свою дитину в Грузії. У Зугдіді є спеціальний медзаклад для переселених осіб і мешканців Абхазької території. Тутешні працівники нам пояснюють: медицина в Абхазії зараз не в найкращому стані, тому жителі окупованої території стають пацієнтами їхньої лікарні.

Лариса Черквяна, лікар Зугдідської поліклініки:
«Вони до нас приходять, ми їх обслідуємо, надаємо різну допомогу, вони дуже задоволені»

У центральній лікарні Зугдіді ми зустрічаємо десятки людей – тут якраз триває безкоштовна перевірка абхазького населення. У Грузії навіть створили окремий орган – Міністерство охорони здоров’я Абхазької автономії. Воно розробляє державні програми не лише для абхазців, які зараз перетинають кордон, а й для переселенців – їх зареєстровано в Грузії більше 250 тисяч. У коридорах лікарні зустрічаємо і міністра цієї структури – харизматичну блондинку Кетеван Бакарадзе.

Кетеван розповіла, що абхазці воліють зберігати анонімність, адже де-факто живуть у республіці і бояться неоднозначної реакції тамтешньої влади. Звичайно, найбільше пацієнтів намагаються потрапити у клінічні заклади Тбілісі.

Навіщо ж грузини безкоштовно лікують народ, який не визнає себе частиною цієї держави – спитаєте ви? Так грузини проявляють і благородство, і розважливість. Уряд держави надає безкоштовне лікування абхазцям, щоб реінтегрувати цих людей і довести, що дбає про свій, хоч і загублений, народ.

Невдале інтерв’ю

Біля центральної лікарні Зугдіді зустрічаю журналістку-абхазку. Сюди вона привезла свого хворого батька, тому і перебувала якийсь час на грузинській території. Ми з нею попередньо кілька разів зідзвонювалися – поспілкуватися з нею порекомендували грузинські журналісти. І ось ця симпатична чорнява жінка прямує до нас зі щирою посмішкою. Однак як тільки бачить камеру оператора, її обличчя враз змінюється.

«Кримінальна ситуація в Абхазії неоднозначна, – розповідає мені політолог Ніка Читадзе. – Ось не так давно був випадок, коли зґвалтували 14-річну дівчинку, і, кажуть, головним підозрюваним є начальник охорони так званого президента Абхазії, однак наразі кримінальної справи не порушили, а злочинця покриває власна мафія».

Тож навіть братні росіяни тепер більше полюбляють сонячні береги грузинського Батумі … через безпеку й комфорт.

Хоча Абхазія має всі шанси бути Ніццою Кавказу – тут і морські пейзажі Айвазовського, і величні гори. А один мій знайомий, переселенець з Абхазії, сказав коротко – «рай на землі».

Економічно Грузія втратила один із найбільш привабливих туристичних регіонів. Однак і Абхазія втратила. Низька туристична культура, занедбані пам’ятки архітектури та пансіонати – нині на пісках раю порожньо.

В Абхазії залишилося трохи більше ста тисяч корінних мешканців – це половина населення. Більшість має російські паспорти. Росія виплачує пенсії громадянам Абхазії, а також інвестує 70 відсотків бюджету. Окрім того, на території Абхазії зараз перебуває від 5 до 10 тисяч російських військових, які контролюють так званий державний кордон між невизнаною республікою і Грузією. Абхазія є фактично провінцією Російської Федерації.

Наступний пункт моєї мандрівки – кордон із Південною Осетією. Цю «республіку» визнали Росія, Венесуела, Нікарагуа, Науру, а ще Абхазія, Придністров’я і Нагірний Карабах.

Історична довідка. Ще в 1989 році південні осетини захотіли бути з Росією. Тоді відбулося повстання, у якому брали участь російські добровольці. Та все ж конфлікт вдалося заморозити. У двохтисячних управлінці Південної Осетії дотримувалися курсу на зближення з Москвою. Тоді ж в обігу з’явилися російські рублі і російські паспорти. У 2008 році Грузія спробувала повернути собі втрачену республіку. Однак проти неї виступили набагато потужніші російські сили, а також сепаратисти з Абхазії. Тож за допомогою РФ Південна Осетія таки стала де-факто незалежною. Грузія ж визнає її окупованою територією, а осетинів своїми громадянами.

Під час війни загинуло більше семи сотень людей. За даними ООН з початку бойових дій в регіоні більш ніж 118 000 людей опинилися біженцями.

Про південну Осетію знають у Церовані

За 15 хвилин їзди від Тбілісі є містечко Церовані. Його збудувала грузинська влада для переселенців із Південної Осетії. Містечко червоних дахів вражає своїми масштабами – тут більше 2 тисяч будинків, школа, магазини.

Затишний світ для переселенців облаштувала грузинська влада, і люди отримали квартири. Багато хто з них підтримує родинні зв’язки з осетинами і часто буває в Цхінвалі – столиці так званої Південної Осетії. Про життя по той бік кордону мені погодився розповісти міський голова Церовані Нукзар Тиникашвілі.

Як і в Абхазії, у школах Південної Осетії з 1 до 4 класу заборонили вивчати грузинську мову.

«Росія виправдовує це тим, що є старі радянські карти, на яких позначено кордон Південної Осетії, і хоче відновити кордон за ними. Але що це за карти – невідомо. Я їх точно не бачив», – розповідає політолог і військовий експерт Торніке Шаршанідзе.

Кордон посувається, навіть попри те, що зараз Південна Осетія переживає не найкращі часи – вона схожа на алкоголіка. Єдиними дозами підтримки для існування невизнаної республіки є вливання з російського бюджету. Ані підприємств, ані середнього бізнесу… В обігу тут російський рубль, через що економіка повністю залежна від Росії.

Допомагає республіці Росія і низькими цінами на газ та електроенергію. Зараз Південна Осетія ледве зводить кінці з кінцями, про культурне чи туристичне життя цієї квазідержави нічого й казати.

Для чого потрібна ця територія Росії? Адже вона не є ані привабливою туристичною зоною, ані нафтовим скарбом. Міхеіл Саакашвілі, колишній президент Грузії, вважає, що Південна Осетія є стратегічно важливим плацдармом для наступу на Тбілісі.

Країна, у якій я побувала після Грузії, – Молдова. На сході цієї держави уздовж Дністровських берегів розташувалася республіка з вкрай очікуваною назвою – Придністровська Молдавська Республіка, або просто ПМР.

На карті ця територія має вигляд сплячого дракона. На міжнародному рівні ПМР визнана… вгадайте ким? А ніким. Цього разу Венесуела та Нікарагуа не розгледіли такої держави, і навіть Росія не визнала суверенітету «дракончика», якого сама ж і породила. Не знехтували Придністров’ям хіба такі самі закомплексовані невизнаністю Південна Осетія та Абхазія. Молдова офіційно називає це формування окупованою територією.

Невдале інтерв’ю 2

Як потрапити в заморожену республіку журналістам з України? У Кишиневі, столиці Молдови, наші колеги попередили: за зйомки на шкільній лінійці в Придністров’ї їх запроторили за решітку. Хм… Перспектива не дуже.

Про що думають у Придністров’ї?

Що ж, поспілкуватися з придністровцями мені таки вдалося, для цього потрібно було поїхати на кишинівський ринок. Туди щодня прибувають маршрутки сполученням Дубоссари – Кишинів, Рибниця – Кишинів (Дубоссари і Рибниця – міста, підконтрольні ПМР). Кордон вільно перетинають як цивільні громадяни Молдови, так і громадяни Придністров’я.

Але надії не втрачаю і, як принц Амбера, прямую в іншу «тінь» – заходжу в маршрутку, яка за кілька хвилин відправиться у Придністров’я, а всередині таки знаходжу чарівних героїв світу невизнаної республіки – тамтешніх пенсіонерів.

– Добрий день, а яка у вас там пенсія? – питаю в рудої жіночки в болоньєвій куртці.
– Хороша, сто доларів…
– А чому їздите в Кишинів?
– У гості… Куди хочу, туди і їжджу. Ми і за Молдову, і за Росію, і за Придністров’я, ми хочемо знайти спільну мову з усіма, – жіночку потягнуло на політику.
– А ви б хотіли бути з Молдовою?
– Навіть не знаю… – замешкалася жіночка. І тут її роздуми перебив енергійний голос із заднього сидіння:
– Хочуть, хочуть бути з Молдовою. Мої родичі хочуть, – голос належав молодшій жінці, на очі якої налізла зимова шапка.
– Це твої родичі хочуть, – огризнулася руда в болоньєвій куртці.
– Ви обманюєте, – шапка сповзла ще нижче.
– Ми проти Європи, там нема майбутнього. Ми аграрна країна, і наша продукція може іти лише в Росію, – до розмови долучився чолов’яга.
– Я щодня новини дивлюся, як усі тиснуть на Росію. А Росія всіх підтримує. Росія робить мир усюди. – зі станіславськими паузами виголошує руда в болоньєвій куртці.
Я вирішила змінити тему.
– А у вас є там робота?
– Нема, – стрімко відповідає жіночка у вовняній шапці.
– Що? Та є в нас робота – заводи, швейні фабрики, ринки, – парирує та, що в болоньєвій куртці.
– А ви б хотіли, щоб ваші внуки знали румунську мову і вміли писати латинкою? – цікавлюся я. Моє питання дещо провокативне, тому що у Придністров’ї зараз забороняють у школах румунську мову – рідну мову молдаван.
– Я б хотіла, щоб знали 5 мов: і іспанську, і португальську, і англійську…
– Але ж ви не хочете в Європу?
– Ну… Як це не хочу? Робота є робота. Доля може занести будь-куди, – не без печалі в голосі говорить противниця всього європейського.

– Я щодня новини дивлюся, як усі тиснуть на Росію. А Росія всіх підтримує. Росія робить мир усюди. – зі станіславськими паузами виголошує руда в болоньєвій куртці.

Жіночки починають дискутувати, я їм бажаю миру і виходжу. За кілька хвилин маршрутка їде.

Я вже згадувала про шкільні лінійки і решітку, до якої посадили молдовських журналістів придністровські прикордонники за таку безневинну зйомку. Справа в тому, що в селі Коржова, яке офіційно під юрисдикцією Молдови, однак межує із ПМР, на шкільних лінійках не дозволяють співати гімн Молдови і здіймати національний стяг. Забороняють придністровські силовики, які вважають Коржову своїм селом.

Про заборони в школі журналісти писали ще у 2015, однак під час нашого відрядження в Кишинев молдовські колеги розповіли, що ситуація не змінилася – усе, що пов’язане з Молдовою, на території Придністров’я хочуть викоренити, як хворий зуб. І насамперед це стосується шкіл на території невизнаної республіки, де навчають румунської. Зараз таких у ПМР менше десяти.

«Цей режим неодноразово робив спроби тероризувати або залякати і закрити румунськомовні школи. Але вони вижили. І я тут хочу додати, що там відбувається процес примусової русифікації, і він набагато жорсткіший, аніж був у радянські часи. Щоб вам було зрозуміло, це ідеологія російського фашизму», – розповідає молдовський політолог Оази Нантой.

Молдовська мова

Придністров’я – це єдина республіка, де збереглася молдовська мова. Ви здивовані? Пояснюю: споконвіків Молдова говорила не молдовською, а румунською, але за Радянського Союзу до румунської було додано 40 відсотків слов’янських слів, себто просто русизмів. А ще в цей «покруч» доміксували кириличний правопис.

У 1989 році Молдова повернулася до свого коріння і проголосувала за повернення латинської графіки.

А от східний берег Дністра і його мешканці побачили в цьому зраду «исконного советского», от і закрутився кривавий конфлікт. Але зараз не про це. Якщо Молдова давно перейшла на латинку і таки визнала свою мову румунською, у Придністровї від цього лінгвістичного факту вперто відмовляються. Тут можна зустріти унікальний феномен молдовської мови – румунські слова, змішані з російськими і написані кирилицею.

Однак і зоря придністровської молдовської мови згасає. Люди говорять здебільшого російською (вона, як молдовська та українська, є офіційною мовою реіону), батьки віддають своїх дітей до шкіл з російською мовою навчання. В офіційних установах також спілкуються російською.

І знову на російській голці

У «королівстві» Придністров’я в обігу місцеві рублі, бюджет майже повністю залежить від російських дотацій. Росія постачає Придністров’ю безкоштовний газ. Однак і мешканці і підприємства все ж оплачують газові послуги – та ці гроші не йдуть до «Газпрому», а в республіканський бюджет ПМР.

Однак економіку добряче лихоманить від перекриття Україною каналів контрабанди, а торгівлю тепер здійснюють виключно через Молдову. Тому зараз ПМР у кризовому стані. Середня зарплата становить 200 доларів.

Більшість населення – пенсіонери, молодь виїжджає за кордон, звичним явищем серед місцевих жителів стає одержання кількох паспортів – російського, українського, молдовського. А після 2014 року, коли Молдова отримала безвіз з Європейським Союзом, кількість претендентів на її паспорт зросла ще більше – зараз більше 315 тисяч людей з лівого берега мають молдовське громадянство.

Туризм у псевдореспубліці не розвивається. Клаптик на східному боці Дністра цікавить лише тих, хто хотів би подивитися на маленьке диво – СРСР у сучасному світі – законсервований маленький світ бюстів Леніна та вивісок з радянським дизайном.

І попри любов до Росії (а у 2007 році 97% придністровців підтвердили свої почуття референдумом і проголосували за інтеграцію з РФ), «старший брат» не відповів взаємністю. Росія не приєднала до себе Придністров’я і до сьогодні не визнала його суверенітету. Усе, як у класичній російській літературі: мрія Кареніної про спільне щасливе життя з коханим Вронським розбилася на друзки… Але от цікаво, що робитиме далі ПМР – під потяг чи з теплом у серці таки згадає про покинутого Кареніна.

Утворення «ДНР» і «ЛНР» з’явилися у 2014 році після подій на Майдані. Тоді частина жителів Луганської й Донецької області захотіли відділитися від України з її новим проєвропейським урядом. Польові командири і сепаратисти за прямого втручання Росії утворили квазідержаву Новоросія. Туди увійшли так звані «Донецька Народна Республіка» і «Луганська Народна республіка» («ДНР» і «ЛНР»).

Історична довідка. У квітні 2014 року проросійські сепаратисти проголосили Донецьку і Луганську народні республіки. Тоді ж російські військові, керовані офіцерами спецслужб Федерації, захопили адміністративні будівлі в Слов’янську, Краматорську і Дружківці. 13 квітня уряд України оголосив про проведення Антитерористичної операції. У країні почалася мобілізація. 11 травня «ЛНР» і «ДНР» провели так звані референдуми, після чого ватажки псевдореспублік звернулися до Росії з пропозицією увійти до її складу як об’єднана територія під назвою Новоросія, а також заявили про претензії на інші області України. Росія почала постачати сепаратистам важку військову техніку, зокрема ракетні системи залпового вогню «Град». Україна відновила контроль над частиною зайнятих територій, оточила Донецьк і була на підступах до Луганська, однак вторгнення професійних російських військових відсунуло лінію фронту вглиб України. Попри підписання Мінських угод, які мали б забезпечити припинення вогню, війна триває.

За даними ООН, станом на серпень 2017 року зафіксовано 10225 убитих і 24541 поранений у ході бойових дій на Донбасі, а також більше мільйона переселенців.

Я в українській Костянтинівці – місті в Донецькій області, яке розташоване за кілька кілометрів від зони бойових дій. Тут я намагаюся знайти героїв нашого часу – жителів «ДНР». Їх шукаю на залізничному вокзалі – звідси деенерівці їздять у ненависну їм Україну – хто до Києва, хто до Харкова, хто до Дніпра.

На вокзал і з вокзалу їх везуть маршрутки. Водії розповідають: цей бізнес, звісно, не є легальним, але на блокпостах вдається домовитися. На ці маршрутки, які сполучають два світи, є великий попит, щодня тут неймовірний потік людей. І ось прямую до однієї, яка має вирушити до Донецька – столиці так званої «ДНР». Сюди починають сходитися люди, які щойно вийшли з потяга Київ – Костянтинівка. Я підходжу до старенької і питаю: «Як там воно живеться в «ДНР»?»

Бабулька дивиться на мене переляканим поглядом, ніби я Чикатило, і сідає в маршрутку. Усі інші намагання розговорити пасажирів закінчилися фіаско. Я вже думаю забиратися звідси, як до мене підходить інтелігентна бабуся в окулярах, відводить у кут і тихо-тихо шепоче:
– Вони вам нічого не скажуть, вони бояться…
– Чого бояться?
– Щось неугодне сказати. Бояться, що їх розстріляють… У мене сусідка недавно сказала: «А що, виходить, ми війну зробили, коли ходили на той мітинг?» Але ви тільки не пишіть мене… Ви тільки нікому не кажіть, що я з вами розмовляла, – жінка виглядала ще більш переляканою, – там, у маршрутці, сидить моя родичка. Якщо вона дізнається, що я розмовляю з українськими журналістами, мене здасть.
– Як здасть, кому здасть?
– Напише донос владі, – я підвисла… Невже я потрапила в 37-й рік? – А я люблю Україну, люблю українську мову… Я не люблю ту Росію, – продовжувала вона, а мені ці дисидентські слова просто розсікали мозок.
– Ваша родичка на вас донесе? Вона ж родичка!
– Ну і що, – старенька махнула рукою.
– А ці ополченці, вони якої національності?
– Точно не наші. Судячи з їхньої мови, росіяни.
– А як ви живете, як отримуєте пенсію?
– Я маю сестру в Києві, то тепер живу в неї, а в Донецьк просто приїжджаю, тому отримую українську пенсію. А вони живуть на дві пенсії – їм платять у «ДНР», крім того, їздять за українською. От ви поспостерігайте за касами в Костянтинівці. Вони ж усі їдуть за українською пенсією. І скуповуються тут, бо на українській стороні все удвічі дешевше. Там ціни космічні… І родичка моя так робить. От запитайте, чому вона так ненавидить Україну, але бере українську пенсію, але зачекайте трохи, щоб не зразу, бо вона запідозрить, що це я вас на неї натравила…

Чекаємо 10 хвилин. У цей час міркую: зараз мінімальна пенсія в «ДНР» становить 2730 російських рублів (приблизно 47 доларів), а ціни в республіці вищі і на продукти, і на одяг, вони приблизно зрівнялись із російськими. Недарма дідусі й бабусі їздять за українськими грішми, «русский мир русским миром», а їсти хочеться.

Тож коли бракує грошей, вони «втіхушу» і згадують про Україну, яка на офіційному рівні все ж вважає жителів ДНР/ ЛНР своїми громадянами. До речі, багатьом донеччанам виплачують шахтарську пенсію, тобто 5-6 тисяч гривень, а це в кілька разів більше ніж у бабусі з Тернополя чи Дніпра. Парадокс якийсь…

Ну що ж, пора іти до родички нашої анонімної дисидентки. Бачу її в хустині на першому сидінні маршрутки.

– Добрий день, як вам живеться в «ДНР»?

– Прекрасно…

– А пенсію чому в Україні берете?

– А що? Я не маю права?! Ми працювали на Україну стільки років. А вони воювати з нами почали!

– А що російські військові робили в Україні? А де ополченці зброю взяли?

– Я нікого не бачила. Ніхто не починав воювати.

– Тобто ви нікого не бачили? – питаю я.

Після паузи жіночка виголосила:

– А чому здали Донецьк? Чому не здали Дніпро чи Харків? Ви нас здали!

Після діалогу з двома пенсіонерками я намагаюся поспілкуватися з деенерівською молоддю. Біля маршруток стоїть молодик у джинсах, на голові кепка. Прикурює цигарку.

– А чого ж не виходите на протести?

– Люди бояться. От у Горлівці вже хотіли протестувати, то там вистрелили в повітря.

– То з цього зачарованого кола не вибратися…

На мій подив, я зустріла не так уже й багато фанатичних деенерівців. Однак навіть ті, хто хоче повернутися в Україну, боїться приходу українських військових, адже розуміє, що це неминуче призведе до руйнування міста. Інші ж побоюються судів Лінча з боку українців.

«Нас ніхто не питав, коли сюди заходило «ДНР», і не спитає, якщо вони знову прийдуть. Наша думка нікому не цікава… Ми нікому не потрібні, нас уже нікому не шкода, і навіть зараз в Україні нам уже ніхто не співчуває, – розказує Світлана із села Залізного, що неподалік Костянтинівки. – Ви думаєте, що ми нічого не розуміємо? Я працюю в церкві, а наш батюшка їздить по блокпостах, і він мені розповідав, що по той бік бачив військових із російськими шевронами і напис великими буквами про Росію… – жінка задумалась, – не можу згадати який… Але навіть тут, у Костянтинівці, думаєте, їх [сепаратистів] не підтримують? Думаєте, тут мало таких? Ага, вам просто ніхто цього не скаже…» – Поділилась з нами жіночка у червоному халаті.

Думка росіян

Усі окуповані території, про які я тут писала, так чи інакше є творіннями уряду Російської Федерації. Зупинити імперські плани своєї «матушки» могли б хіба самі росіяни, тим паче там невдовзі стартують вибори президента.

На кордоні з Абхазією я зустріларосіянку з чоловіком, які живуть у Пітері і до Абхазії приїжджали в особистих справах. Я вирішила запитати, що вони зараз думають про Путіна і російську політику.

– От Південна Осетія, Абхазія, Придністров’я, «ДНР» – всюди є російський слід. Ви підтримуєте таку агресивну російську політику?

– Ну, я живу в Росії, є громадянкою російською і не можу не підтримувати владу… От ви живете в Україні, ви вважаєте, що ваша влада все робить правильно?

– Не завжди….

– Але ж ви не виходите на мітинги?

– Виходимо.

– Ну, розумієте, якщо є сім’я, діти, то ти не можеш дозволити собі діяти так, як хочеш…

– Вона за себе не відповідає, а за дітей відповідає, – втрутився чоловік. – Я ж бачив, як цей конфлікт починався [абхазький]. Тут були росіяни з самого початку, і саме вони почали цю війну.

– Але ви все одно підтримуєте Путіна?

– Ми не можемо сказати, що підтримуємо Путіна, – відповідає чоловік. Урешті втручається дружина:

– Росія – держава велика, вона не може не брати участь у цих конфліктах. Але я все ж із покоління Радянського Союзу. Я не можу підтримувати ці конфлікти, я за дружбу. Ці конфлікти відбиваються на нас. Це і санкції – ми затиснуті, і підвищення цін. Не вистачає коштів. Ми навіть у Пітері погано живемо. Звичайно, є фанатики Путіна, але переважно в нас його бояться. Я вам скажу так: настрій 50 на 50.

Що переважить у росіян? І чи зможуть вони побороти страх? Покажуть вибори Президента 18 березня 2018 року…

Автор: Христина Шевченко
Фото і відео: Віталій Чвак, Ростик Подолець