«Я – землячка Володимира Сосюри!», – з гордістю каже Ганна Дарніченко під час першого знайомства. Десять місяців тому вона разом з двома синами отримали новий статус – вимушені переселенці. До повномасштабного вторгнення жінка вчителювала в Лисичанському ліцеї №13, викладала фізику, астрономію, математику і захист України.
Зараз пані Ганна разом з сім’єю мешкає в Княгининку, поблизу Луцька, в гуртожитку місцевого ліцею. З 1 вересня жінка повернулася до роботи. Вона веде дистанційне навчання для своїх учнів з Лисичанська, а також має години в Княгининському ліцеї.
Ганна Дарніченко каже, завжди знала, що велика війна неминуча. З 2014 року більшість Луганської області була окупована. А сам Лисичанськ кілька місяців, з травня по кінець липня, також був захоплений проросійськими терористами з так званої ЛНР. Тому, 24-го лютого, почувши перші вибухи, жінка одразу зрозуміла, треба діяти.
«Пам’ятаю, це була п’ята ранку. Я вже виходила з дому, мені потрібно було раніше потрапити на роботу. Планувала поїхати перевірити зошити, підготуватися до уроків. Стою на вулиці, а воно як бахне. Серце зупинилось, мозком розумію, що щось не те, а ноги згинаються самі. Одразу поїхала на роботу, забрала комп’ютер, деякі речі й навчальний план. Війна війною, але, думаю, навчальний процес піде рано чи пізно. Далі побігла за продуктами, вистояла чергу в аптеці, бо потім вже не вдалося б нічого купити. Ми пережили це в 2014 році, тому знаємо що це таке», – пригадує ранок 24 лютого Ганна Дарніченко.
Наступні 40 днів сім’я Дарніченків провела в підвалі. Всі сподівалися, що це закінчиться якнайшвидше. Але надія щодалі танула. Звичайний похід за продуктами ставав неможливим через цілодобові сильні обстріли. Одна з таких спроб роздобути трохи їжі закінчилась для жінки контузією. Тоді вона чудом вціліла, коли в чергу людей за хлібом прилетіло три ракети. Про події, що стали останньою краплею терпіння пані Ганна розповідає так:
«Це була ніч, ми тоді спали. На звуки вибухів чи обстрілів ми навіть не реагуємо. У мене діти розрізняють на слух будь-яке озброєння. Менший син питає: «То наші?». Кажу: «Наші. Ще поспи пів годинки, а потім підемо в підвал». А далі скинули фосфорну бомбу. Світло було таке біле-біле, що дивитися на нього було неможливо.
У нас були забиті вікна і через щілини те світло освітило весь дім. А цей звук я запам’ятаю назавжди, коли фосфор горить в небі, він шумить. Той шелест пробирає аж до кісток. Я накрила собою меншу дитину і в мене розірвалося серце. Бо другу не змогла закрити… Він підліток, а мене на двох просто не вистачило б. Тоді зранку я подумала, що треба вибиратися, інакше ми – смертники».
Тоді рятувальники вже нікого не забирали з району, де проживали Дарніченки. Адже зовсім поруч точилися запеклі бої за міст через Сіверський Донець. Але Ганна більше не могла чекати, крім постійних смертоносних обстрілів, професія жінки наражала її сім’ю на небезпеку.
«М’яко кажучи, то дуже не корисно для здоров’я бути вчителькою захисту України в Луганській області. В нас ніколи не знаєш, коли тебе здадуть. З кожним днем я розуміла, що мені небезпечно виходити з дому, а звичайний похід за продуктами може стати останнім. Повернешся чи ні, – ніколи про це не дізнаєшся. Якщо тебе просто вб’ють, то не страшно, а якщо катуватимуть?
Мої здогадки, що мені може бути непереливки справдилися, коли моєму чоловіку подзвонили і сказали бути обережними зі своїми контактами. Ми дізналися, що нас здала сусідка. Дівчина виросла в мене на очах. Не знаю, чим її там заманили, але вона стала активісткою, їй сподобалося те життя. І всі, хто був в її телефоні, всі, хто коли-небудь перейшов їй дорогу, автоматично були під загрозою. Я це називаю «ЛНРівське ку-ку».
На щастя, нас вчасно попередили, що ми в списку всією родиною. Під час війни багато хто показав свою сутність», – пояснює жінка.
Пані Ганна пригадує, тоді поставила собі за мету вибратися з пекла. В дорогу вирушила лише з дітьми і пляшкою води. Довго йшли пішки під обстрілом, поки не зустріли людей, які запропонували допомогу.
«Віруючі люди вивезли нас до центру міста у їхню організацію. Я не знаю яка це організація, я не пам’ятаю облич цих людей, я лише пам’ятаю як нас забрали. Там було гаряче, летіло всюди над головами. Той водій дійсно герой, хоча б для тих людей, яких він вивіз з пекла.
Далі вони посадили нас в автобуси, я навіть не зрозуміла чому, хоча і не запитувала цього, бо була надто перелякана, ще й в додаток контузія не давала спокою. В той момент я лише думала про те, що тут безпечно і нас зараз вивезуть. Тож мене посадили в Лисичанську і висадили в Княгининку. А тут вже обігріли та нагодували», – розповідає вчителька.
Ганна з дітьми і родичами чоловіка виїхала з Лисичанська у квітні, а в липні російські війська окупували місто. Там, каже жінка, залишилась її мама, яка навідріз відмовилась покидати рідну домівку. З нею немає зв’язку ще з сьомого травня.
«Я не знаю як вона, мені не можна з нею спілкуватися, це може її вбити. У нас у місті певний час були розквартировані кадирівці та вагнерівці, їм там почало щось вибухати. І вони почали підозрювати місцевих. Тепер у нас фільтрація по секторах, місто поділене на клітинки.
До того ж там немає зв’язку, якщо вона раптом знайде спосіб і захоче вийти на інший сектор, а у неї буде дзвінок з України, перевірять і все – більше не повернеться. Не можна в жодному разі, але я знаю і вірю, що з нею все добре. Вона має стержень. Ми разом в школі працювали і я, жартуючи при учнях, сварила її: «Куди без шапки виходиш?!» Згадую і сльози навертаються! Нехай ніколи війна не розлучає рідних.
Вона не змогла залишити рідні місця: дім, школу… У мого дідуся теж такий характер був. Він був дуже хорошим інженером, маючи можливість працювати в Європі на будь-якому заводі, він зробив інший вибір. «Навіть у такій дірі, як Лисичанськ діти мають право на європейську освіту». Він працював у школі під Лисичанськом пів життя, а наше місто називав маленькою Швейцарією», – розповідає Ганна.
