«Ми малювали на піску уламками російського корабля». Студентка – про життя в окупації і евакуацію з Бердянська

«Ми малювали на піску уламками російського корабля». Студентка – про життя в окупації і евакуацію з Бердянська

Катерина хоче стати вчителем і повернутися в український Бердянськ. Рідну домівку дівчина покинула через окупантів, які зайшли в місто 28 лютого. Що таке «рускій мір» Катя бачила на власні очі, бо майже два місяці прожила в окупації. 

Про колаборантів, фейковий референдум і спартанське життя українців в окупованому Бердянську вона розповіла Центру журналістських розслідувань «Сила правди».

Як змінилося життя в Бердянську з приходом «руского міра»

Бердянськ – портове місто на півдні Запорізької області. 24 лютого тут, як і в решті українських міст вишикувались черги в продуктових магазинах і на заправках. Люди збирались родинами в одному будинку, ховалися у підвалах, разом сміялися з мемів про окупантів. Через три дні зайшла російська техніка.   

«У нас специфічне розташування міста. Є верхня і нижня частина. В’їзд у Бердянськ – це верхня частина. Коли виїжджати у місто, одразу видно порт. Але російські військові не могли зорієнтуватись і запитували у перехожих, де порт. Хоча, блін, його видно. Всі місцеві слали їх назад до Росії. Було страшно, але тоді всі були на якомусь позитиві. Кожного дня в чатах скидали повідомлення про місце перебування рашистів. Було страшно, але люди жартували».

На початку повномасштабного вторгнення у містах України, які вже були окуповані рашистами, відбувалися численні мітинги та протести. Люди вірили у силу демократії та мирних демонстрацій. Кожен захищав свої домівки, дітей, цінності. Бердянськ не став винятком, – розповідає Катя.

«На початку всі були проти. Всі вірили, що окупанти підуть геть. 28 лютого вони заїхали. 29-го почалися перші мітинги. Люди кричали: «йдіть додому», співали гімн України. Кожен день. Потім оркам це набридло і вони почали викрадати активістів. Заламували руки, закривали очі, вивозили. Після цих полонів активісти змінювали ім’я. 

Якщо говорити про владу, то мені здається, що дуже легко здали місто.Поки місто не окупували, мер активно постійно виходив. Орки заїхали і мер зразу кудись злився. На в’їзді в місто поліція просто так підняла руки перед орками. Дуже багато було російської техніки, танки їздили по бульварах, парках. Українських військових ми не бачили».

 

«Коли окупували місто, то відразу відключили газ. Ми спали одягнені. По-перше, було дуже холодно. По-друге, раптом що можна було швидко тікати. Потім були перебої з електроенергією, відключили інтернет, телебачення. Всередині березня почалися проблеми зі зв’язком. Глушили. Ми сиділи без зв’язку два тижні. Це дуже складно, бо не знаєш, що відбувається. Ми виходили в центр, щоб попитати в людей, хто що знає.

Спочатку було страшно, потім я теж почала виходити. В центрі в кожному куточку стояло по 5 військових. Вони гукали до нас: «Дєвчонкі, прівєт». Я жила далеко від центру. Коли не було зв’язку, то ми домовлялись на котру годину і так зустрічалися з подругою. Це якось допомагало. Ми з нею малювали на піску уламками російського корабля. Не знаю чи ти пам’ятаєш, коли в порту кинули з Байрактара… потопили корабель. (наприкінці березня ЗСУ знищили в порту Бердянська великий десантний корабель «Орськ», – авт.) Деякі уламки виносило на берег і ми малювали»

Пляж. Фото з особистого архіву Катерини

Одне з найбільш моторошних видовищ того періоду, пригадує наша співрозмовниця, це поява біженців з Маріуполя.

«В середині березня в Бердянськ почали заїжджати маріупольці. Містом їздили авто на донецьких номерах. Вони були без дверей. Люди тікали без речей. От в чому сидів у підвалі, в тому і вибіг, сів у машину і поїхав. Дуже багато було людей в місті. Школи, садки – все то для біженців. Вони жили там. На тих людей страшно було дивитися. 

Людей з Маріуполя відразу видно. Вони заїжджали в Бердянськ і відразу йшли купувати їжу. В нас були точки, де готували щось типу шаурми і вони бігли їсти. Брудне волосся видавало в них біженців. Кожен день я бачила як люди йшли їм допомагати: великі пакети одягу, великі пакети муки, цукру. Я теж носила гуманітарну допомогу. Була важка ситуація. Ми й самі один в одного запитували, де можна купити хліба. Їжа дуже швидко закінчилися. АТБ, Сільпо – все закрилося. Ми хотіли допомогти людям» 

«Я навіть не встигла обійняти батьків». Евакуація

Батьки Катерини не наважились покидати Бердянськ. Однак доньку переконали їхати. Дівчина каже, це було найскладніше рішення у житті.

«Мій тато патріот, він дуже любить свій дім, свою землю і він не поїде. Жили ми в будинку, який тато сам збудував. Я ж думала про своє майбутнє, що мені потрібно щось робити. Це важко прийняти. Я ж розуміла, якщо поїду, то назад вже не зможу повернутися. Тато запитав, чи хочу я поїхати і сказав, що я мушу це зробити. Мама зателефонувала людям, які займаються «перевозками». Були сльози, істерика. Я усвідомила, що через 8 годин я поїду. Я розуміла, що це не просто якийсь тріп на тиждень із поверненням. Збирала валізу і плакала. Ти можеш взяти багато речей, але не факт, що вони доїдуть. 

Коли приїздив автобус, усі просто кидалися на нього: «Будь ласка заберіть мене», «будь ласка заберіть моїх дітей». Якщо ти забронював місце в зеленому коридорі, то це ще не гарантує, що ти поїдеш. Моя мама теж бігала, намагалася знайти місце. Всі в такій ситуації думають про себе, усі зайняті тільки собою. Мене таки посадили в автобус. Я навіть не обійняла батьків, бо це було дуже швидко.12 квітня я виїхала»

Катя пригадує, що дорогою з Бердянська до Запоріжжя довелося пройти близько десятка блокпостів окупантів.

«Мені пощастило, я сиділа біля водія і жінки, яка це все організовувала. Це мені допомогло на блокпостах, тому що я була непомітна і мене ніхто не чіпав. Насправді за місце я заплатила приблизно 1000 грн. Коли ми проїжджали російські блокпости, то нам сказали: «Якщо у вас будуть питати, що це за коридори? Ви кажете, що це благодійність і ви не платили. До блокпостів всі знали, що телефони треба почистити. Я теж видалила всі фото і відео. Заходили військові, виводили всіх чоловіків, ставили їх в ряд, перевіряли особисті речі і багаж. 

Якщо ти їдеш на машині – це складніше. Ми доїхали дуже швидко. Виїхали о 7-й ранку й о 13-й вже були в Запоріжжі. Поки їхали я ні про що не думала. Біля тих блокпостів у радіусі 4 км літали гради. З російської, з української сторони і могло прилетіти в будь-який момент. Це було у квітні. Чим далі йшло, тим важче було виїхати. Люди влітку стояли по 5-6 днів» 

Нині Катя спілкується зі своїми батьками та друзями, які залишилися в Бердянську, в месенджерах. Вони розповідають, що тепер там тільки російський зв’язок.

«У нас багато колаборантів. Навіть в моєму університеті. Я навчалась у Бердянському педагогічному. Мої родичі також за «рускій мір». Я не скажу, що вони якісь потвори. Мені здається, що це люди, які просто не мають своєї думки. Вони з усім погоджуються і підвладні чужим думкам. 

До війни ця тема у нас в сім’ї не піднімалася. Вони приходили в гості. У березні вони сказали нашій бабці, що чекають росіян. Ми не підтримуємо їхній вибір, але й не пориваємо зв’язок. Так у нас заведено. До війни більшість таких людей була за Україну. Навіть поліцейські, які здалися окупаційній владі, вони ж до цього всього працювали на нашу державу. Вони просто швидко перевзулися. Вони слабкі люди. 

На мою думку, у Бердянську залишилося 85% проросійських людей. Інші вірять, що Бердянськ – це Україна. Нова влада Бердянська – це люди з Росії. Мер (призначений окупаційною владою Олександр Сауленко, – авт) – якийсь там педофіл (за інформацією радника голови Офісу Президента України Михайла Подоляка, Олександра Сауленка раніше судили за педофілію, – авт.), про нього такі історії, що аж нудить. Як на того Путіна дивишся, так і на всю російську владу»

«До моїх батьків приходили орки з автоматами і вони проголосували ПРОТИ». «Референдум»

Наприкінці вересня 2022-го на окупованих територіях Запорізької області провели квазіреферендум. Катерина каже, до її родичів також приходили.

«У вересні вони проводили свій референдум. Кілька разів ходили по квартирах. Перший раз багато хто не відчинив. Мої батьки також не відчиняли. Другий раз мені мама написала повідомлення, що прийшли орки з автоматами разом з тими, хто бюлетені розносив. Тато з бабусею сховалися. Вона проголосувала проти. Це було анонімно. Мама досі боїться, що хтось дізнається про це».

Зараз Катя живе у Львові, продовжує навчання, почала власну справу. Вона мріє про український Бердянськ, але своє майбутнє з рідним містом вже не пов’язує. 

«Як швидко вони перевзулися для Росії, так швидко вони перевзуються для України. Як стадо. Сподіваюсь, після перемоги України частина з них все ж втече. 

Я дуже хочу повернутися вже в український Бердянськ, де можна відстоювати свою думку. Дуже важливо залишатися при своїх думках. Думати холодним розумом, розрізняти добро і зло, мати свою позицію, бути сильним. Моя подруга, наприклад, не виїхала, бо вона каже, що їй буде складно без батьків в чужому місті. А я ризикнула і вважаю себе досить сильною. 

Я вже пристосувалася до нового міста, в мене тут будується нове життя. Як би це не звучало, але війна відкрила переді мною двері. Все залежить від тебе, чи хочеш ти використати цю можливість. Я все-таки пішла у ці двері. Як би складно не було, я їх відчинила. Можливістю я скористалася. 

З війною в мене з’явилася мотивація працювати на своє майбутнє і на майбутнє своєї країни: більше працювати, більше вчитися. Я почала ставити на перше місце інші речі. Зараз це сім’я, дім, інвестиція у своє майбутнє. Раніше було не так. Були інші пріоритети. Як би складно не було, мені все подобається».

Сотні тисяч студентів, дітей, сімей залишаються в окупації, або ж приймають рішення про виїзд. У кожного з них є особиста історія, вона особлива і варта бути почутою. Напередодні «Сила правди» спілкувалася із юнаком з Луганська, який переховується від мобілізації, бо не хоче воювати на стороні окупантів і сподівається, що його рідне місто знову стане українським.

 


Вікторія Шварцкоп