«Ліс вивозять, бурштин копають… Якби могли, то нас вивезли б»
Я не знаю, яке відчуття охоплює людину, яка хоче вхопити чи то Бога, чи чорта за бороду…. Я не знаю, якби я вчинила, якби мені пропонували мільйон гривень…І як живуть люди, які заради грошових купюр продали свою душу? Я не надто релігійна останнім часом. Але вірю у карму. …Так, я цього не розумію і мені це важко сприймати. Але я знаю інше. Я знаю, що таке життя в селі. Я знаю, що таке масове безробіття і алкоголізм. Я знаю, що таке життя за 1000 гривень в місяць, коли в сім`ї п’ятеро людей. І з них – троє – це діти, які хочуть їсти, одягнути, вчитися, новий телефон, ноутбук, планшет…Список можна продовжувати. Але мова не про те.
Я знаю, що якби в нашому селі на Тернопіллі знайшли бурштин, пішли б копати всі. І ніхто б не відчував відповідальності за те, що робить. І не думав про наслідки. Були б розбори і бійки. По одну сторону барикад – селяни, по іншу – влада, яка лише піариться, домовляється і ділить. Як ви гадаєте, чому ситуація з бурштином на Волині загострилася? Бо не поділили. А зараз чому затихла? Бо домовляються.
Уже довий час намагаюсь розпитати засновників «Першої громади Галузії» про те, які в них проблеми з документи, чи є вони, які дозволи вже отримали, але все марно. По телефону навіть кажуть, що деяка інформація закрита. Скажіть, чи може бути закритою суспільно важлива інформація? Тому що банально ніде ви не можете знайти інформацію про поклади бурштину і глибину залягання. В Державній службі геології і надр у відповідь на мій запит повідомили, що інформація про поклади бурштину взагалі вважається службовою.
Під час чергової моєї поїздки на Маневиччину я не отримала нової інформації. На жаль, там нічого не змінюється. Тільки приходить вечір, в селах починається рух транспорту. Місцеві вже звикли. Але не можуть звикнути, що їм не дозволяють копати. Кажуть, що це несправедливо. Бо, мовляв, там знову налагоджують схему, як було колись, але поки вони не « в долі». Ну або в долі, але не так, якби хотілося.
В центрі одного із сіл нас зустрічає місцева громада. Це старші жінки і чоловіки, які розповідають свою правду. Яка відрізняється від того, що кажуть силовики та влада.
- Недавно одного чоловіка роздягнули і поставили на коліна…- кажуть мені.
- Хто поставив? – перепитую.
- Та ті, що в лісі стоять.
Той чоловік, якого ставили на коліна, підходить за кілька хвилин до нас. Видно, що любить випити та й покопати напевно теж….Розповідає. Але відмовляється називати своє ім`я.
- Ще хату спаляь! Або поб`ють. Чи знов роздягнуть! – каже він.
Вірити чи ні, вирішувати вам.
А потім раптово в нашу розмову втручається жінка вже похилого віку і каже:
– Ну або раз вже привезли, сказали, можете копати …А потім, як тільки вже були ями такі…метр і більше…кажуть, все збирайтесь швидко..бо треба їхати…Куди їхати? Навіщо? Ну як це так? Навіщо так знущатися?
Слухаючи це все, в якісь миті мені здавалося, що це якийсь фільм. Але ні. Реальність. Я там не була. І за руку нікого не ловила. Але чую те, що чую.
Коли ми розмовляли з людьми, повз нас проїхало кілька автівок.
- От бачте, машини їдуть…то сьогодні їх дуже мало було…Напевно сказали комусь, що мають приїхати журналісти…
Звісно, мені смішно. Я не думаю, що мій приїзд вкотре туди був настільки суспільно важливим, що всіх про це попередили. Однак ми розуміємо, що людям і брехати нема сенсу.
І на наш приїзд звернули увагу МНСники, які проходили поруч і кричали нам услід: «Де ви були раніше?»
А громада продовжує розповідати свої історії.
Якось чотирьом жінкам з цього села вдалося вмовити силовиків, щоб пустили їх на клондайк просто подивитися. Вони туди приїхали і почали просити, щоб їм дозволили копати.
«Вони лише насміялися…А в нас справді біда. Молодій жінці потрібні гроші на операцію. Ми здавалися всім селом…Хто скільки міг…Але там така сума..велика..300 тисяч гривень..І ми ж не собі просили, а їй» – переконує одна з жінок, яка вмовляла силовиків .
- А чому до влади не зверталися? – питаємо.
- Та в адміністрації шось по тисячі здались і все…
- Ми не розуміємо, чому нам з благородною метою не дозволили копати, а інші можуть? Ми про це розповідаємо не раз. Але нам кажуть, що нема доказів. А де ми їх візьмемо, ті докази? Як на камеру зняти чи записати, то вб`ють.
Вони стоять біля нас, всі зморені і втомлені. Українські селяни. Їм потрібно не так багато для щастя. Всього лиш кілька грам…бурштину… Але вони ще більше налякані.
– По телевізорі кричать про корупцію! А тут в нас така корупція! Ліс вивозять, бурштин копають…Ще якби могли б, то нас вивезли…- кажуть.
За кілька хвилин знаходять автівку і ми їдемо до лісу. З паном Юрієм. Він ще не встиг з нами познайомитися, але відразу заперечив слова тих людей, з якими ми щойно розмовляли.
- Ви думаєте, що ті люди, що тут стояли, бурштин не миють? Та вже на майбутнє собі заробили!
- А чому ви так вважаєте?
- Бо тут всі хочуть копати бурштин.
- І навіть Ви?
(Сміється)
- І навіть я. Як тільки сплановані заїзди були, то я теж ходив туди з лопатою. Всі ходили. Але щось покопав трохи і зрозумів, що то не моє. То стільки ризику і всього..нащо воно потрібне?
Заїжджаємо в ліс і бачимо масові вирубки дерев…
- От це цікаво. А то всі кричать про бурштин! Під шумок стільки лісу вирізали!
- А хто вирізує?
- Та кому треба, той вирізує…
В лісі з кількох сторін бачимо грунтові дороги. Юрій каже, що тими дорогами їдуть на клондайк. Вже біля першого блокпоста. Силовики не дуже задоволені тим, що до них рухається автівка. Виходимо з авто. Показуємо посвідчення. Телефонують. Чекаємо на головних. Між тим дізнаємось, що це хлопці з Кам`янець-Подільського. Нацгвардія. Більш привітні, ніж хлопці з Луцька, які стояли на цьому ж місці раніше.
Після цитування законів нас таки пропускають.
Забороняють фотографувати все, що навколо, окрім ям. Відмовляються давати коментарі.
«Ми не можемо нічого коментувати. Ви все бачите самі. Не знаємо, скільки тут будемо. Он ями загорнуті. Ще правда не всі» – пояснюють бійці, які проводять нам екскурсію.
Ми повертаємось додому.. Ні, не з відчуттям, щоб під ногами золото. З відчуттям, що і їх, і нас, і селян, «розводять». Що «золото» тихенько викопають, а ми й не зрозуміємо, коли це трапилося. Або узаконять, створивши комунальне підприємство. Воно, можливо, і стане таким собі договорняком між Палицею і Гунчиком (чи тим, хто буде після нього).
І на завершення – я не можу не повернутися до історії 32- річної жінки Панасюк Лариси Михайлівни. Саме їй на операцію місцеві жінки хотіли накопати сонячного каміння.
Діагноз : Хронічна хвороба нирок Y стадії. (ниркова недостатність, що передбачає по життєвий гемодіаліз та трансплантацію нирки. Гломерулонефрит (двостороннє імунопатологічне запалення нирок).
З червня 2014 року по даний час Лариса знаходиться на гемодіалізі в Луцькій клінічній лікарні. Єдиний порятунок для дівчини – це трансплантація донорської нирки. Донором може бути мама Лариси. Операція коштує 300 тис. гривень.
Банківські реквізити:
АТ «Ощадбанк», Маневицьке ТВБВ № 10002, «Приватбанк» , особовий рахунок – 4405882310572437 , Секеда Світлана Михайлівна (сестра),
Смт. Маневичі, КОД 09303328, МФО 303398,
Особовий рахунок – 26253510433046
Отримувач: Панасюк Надія Сергіївна (мама)