20 лютого Україна вшановує пам’ять Героїв Небесної Сотні. Серед них і семеро волинян: Сергій Байдовський, Василь Мойсей, Едуард Гриневич, Іван Тарасюк, Юрій Сидорчук, Олександр Бадера, Віктор Хом’як. Ті, хто заклав початок сучасної боротьби за свободу, гідність і незалежність держави. На щастя, є й живі Герої, які творили цю історію і мають що розказати новому поколінню.

Центр журналістських розслідувань «Сила правди» поспілкувався з одним із ветеранів Майдану, колишнім Дернівським сільським головою, а нині волонтером Олександром Гучем. 

– Чим ти займався до Революції Гідності?

– Я родом із села Дерно. До початку Євромайдану багато подорожував країною і переважно автостопом. У листопаді 2013-го мене запросили працювати дитячим вихователем на спортивній базі в Карпатах. Станом на 1 грудня, коли в Києві розганяли мітингувальників, я вже працював в Ворохті. Проте домовились з однодумцями і поїхали в столицю, – розповідає Олександр. – В Києві я зустрів багато знайомих. У січні 2014-го приєднався до самооборони.

Спершу був в складі 15-ї сотні, яка формувалася переважно з пластунів. Пізніше ми відокремилися і створили окрему 35-у сотню самооборони «Волинська Січ», кістяком якої стали надійні друзі з Національного Альянсу. Організував сотню Павло Данильчук.

Такої кількості цікавих і хороших людей на квадратний метр в житті не зустрічав. На майдані був контраст: з однієї сторони – концерти, а з іншої – протистояння з так званими правоохоронцями. Наша бойова одиниця зазнала втрат: 11 поранених і шість убитих.

– Коли ти отримав поранення? Як це було?

– Я отримав поранення 20-го лютого, коли загони «Беркута» почали вбивати людей, наша сотня кинулася на поміч до Жовтневого палацу. Незвичайне видовище бачити, коли біля тебе падають люди. Хтось від болю кричить і крутиться, а хтось падає вже мертвим. Також незвично усвідомлювати, що те ж саме може статися з тобою. Та все ж продовжуєш просуватися вперед, щоб зайняти передню барикаду навпроти станції метро Хрещатик на Інститутській.

Присутнє було відчуття обов’язку. Бо якщо відійти, не відтіснити беркутівців, то було розуміння, що вони далі стрілятимуть по тих, хто на Майдані. Ми всі були цивільними людьми, та ми з кийками і щитами пішли на супротив. 

Біля Жовтневого, на тротуарі, поранили мого побратима Хому, влучили двома кулями. Одна поцілила в ключицю, інша в лікоть. Я почав його відтягувати і куля прилетіла мені в ногу, біля його голови. Розбила кістку лівого стегна над коліном і увійшла в праву ногу в зоні паху. Де знаходиться і досі. Вона закапсувалася і наразі не дає про себе знати. Ніколи не думав, що бачитиму свою ногу в перерізі. Роздивлятися кістку і м’язи, які були порвані наче дрантя.

Після поранення мене віднесли в Жовтневий палац. Там був шпиталь. Мені надали першу медичну допомогу і відправили в лікарню. Там я провів два тижні, переніс дві операції. Волонтери знайшли клініку для мене, де мали поставити мене на ноги. Цим місцем виявився Єрусалим (Ізраїль). Там мені замість апарату зовнішнього кріплення кістки поставили титанову пластину. Через три місяці довелося знову оперувати. На цей раз перемістити м’язи. Вони не там де треба на кістці прижилися. В підсумку, я в Єрусалимі провів 4,5 місяці, переніс дві операції та фізіотерапію.