Голодні комарі, блудні діти і поліський рай

Голодні комарі, блудні діти і поліський рай

У великі травневі вихідні ми з моїми друзями, які люблять блукати новими просторами Волині та загалом досліджувати природу, відправилися у справжні хащі волинського важко прохідного Полісся. Тож, хочу поділися з вами кількома враженнями від прожитого на суші-болоті-ріці.

Наш сплав був запланований на три дні. Загальна дистанція складала трохи більше 60-ти кілометрів. Ми мали пройти три відрізки, два з яких дуже короткі і один довгий. Це було пов’язано з тим, що на місце привалу мало доїхати авто, яке б привезло наші речі (намети, спальники, їжа і так далі). Звісно ми могли все це затягти до байдарок, та все ж, розуміючи, що ми будемо місцями пробиратися через важкопрохідні русла ріки, прийняли рішення плисти «легко».

Маршрут наш пролягав руслами ріки Стохід. Старт був у селі Гулівка Ковельського району, а закінчити сплав ми запланували у селі Нові Червища Камінь-Каширського району.

 

План сплаву

Стартували ми після обіду першого дня. Було спекотно. Втім, все почалося плавно та легко. Широке русло, зрозуміла дорога, аж навіть дивно.

Чому дивно, тому що Стохід — дуже складна річка для сплаву у плані орієнтування. В ній дуже багато русел, і який у них стан, відомо тільки хіба що місцевим мешканцям ближніх сіл. Наш провідник Віталій не плавав тут сім років. Тому де-факто наш сплав перетворився ледь не у цілу розвідку. Єдине, що Віталік знав, це — де варто вийти на берег для привалу або перекусу й відпочинку. І знав з якого боку (лівого чи правого плисти, щоб дістатися до місця зупинки).

Більшість членів нашої команди Стоходом не плавали. Я та мій друг Дмитро — єдині, які плавали раніше цією рікою, щоправда нижче по течії від Любешова і до Свалович. Там теж багато русел, тому ми мали уявлення, що приблизно на нас чекає. Але, як виявилося, не до кінця. Та про це згодом.

Отже, перша частина нашого сплаву була цікава і легка. Зупинилися біля залізничного мосту. Така інженерна конструкція не може лишити нас без уваги. Там ще знайшли дот часів Першої світової війни. До слова, ці райони кишать рештками від цієї війни. Якщо знати місця, можна знайти доти у дуже хорошому стані, також могили вояків різних національностей посеред лісу, рельєф, який досі вказує на те, що тут були окопи.

Перший привал був у селі Черськ Маневицького району. Віталік знав, що десь неподалік будуть змагання з орієнтування, але вони, ніби, мали бути трішки в іншому місці. А виявилося, вони проходили у місці нашого першого привалу. Тому не долучитися до них було якось неправильно. Нашій групі запропонували взяти участь у гонці серед дорослих (однієї статі) та мішаних груп. Так, неочікувано двоє наших навіть стали призерами Волинського обласного чемпіонату з водного туризму. Довго ми ще сміялися. Вони обоє вперше цього дня сплавлялися Стоходом, а тут ще й такий приємний бонус.

Заховавшись від комарів у наметі, слухаючи довго кукання зозулі, ми переночували, вранці добре поїли. Хлопці ще взяли участь у слаломі. І згодом ми попливли на найдовшу частину нашого сплаву. З Черська ми мали дістатися до Боровна (Камінь-Каширський район). Складність полягала в тому, що Черськ розміщений біля крайнього правого русла, а Боровне — біля крайнього лівого. Ми мали знайти вірні русла, якими мали перейти з одного боку до іншого.

Початок другого дня почався спокійно та без проблем. Подекуди з’являлися опалі дерева, десь русло звужувалося, десь було дуже вузько, але гребти можна було. Також ускладнювали сплав круті повороти. Всю дорогу нас заносило то в гущавину очерету, то просто прибивало до берега. Допливли до Бережниці (Маневицький район).

Там перекусили, перепочили і гайда в дорогу.

Після Бережниці почався найочікуваніший для мене відрізок ріки, коли вона проходить крізь ліс. Там вода дуже прозора, чиста, часто трапляється мілководдя і взагалі ріка в лісі — це неймовірно красиво.

Втім, ліс — це болотиста місцевість, важкопрохідність, гущавина, велика кількість комарів та можливість заблукати. Що і трапилося з нами. Проходячи часті роздоріжжя, ми сягнули точки, коли просто вперлися у глухий кут. Русло все ставало і ставало мілкішим, коли ми просто запливли у якесь болото. Віталік плив попереду як провідник і розвідував територію, тож він перший вперся у землю та неможливість пройти далі. І тут ми зависли.

Віталік забув GPS, два екіпажі не брали з собою на воду жодного телефону. Ще дві людини взяли. Це була я і Вова. На моєму мобільному 1% заряду та 2G інтернету. (Чудом взагалі тягнув інтернет). У Вови також майже розряджений телефон. Він якось пробує приєднати його до powerbank, а я чекаю, коли підвантажиться GoogleMap. Ми сходимо на сушу, виявили якийсь острівець-пагорб. Там шукаємо кращого зв’язку та втікаємо від комарів, які почали нас несамовито гризти. Проходить багато часу. Ми так і не можемо побачити детально карту, щоб зрозуміти, яке русло і де нас може вивести до лівого русла в Боровне. Ситуація невизначена. Ми не знаємо, де знаходимося. Не знаємо, в яке русло плисти, якщо будемо повертатися назад. І не знаємо, чи є щось за цим в’язким болотом: більш відкрита і глибока вода чи ще гірше прохідна місцевість. Єдине, що ми знали, що досі стоїмо на краньому правому боці Стохода.

А, забула додати. За нами був ряд подоланих перепон, а саме опалих дерев, через які ми переносили свої байдарки, перескакували з розгону, або просто сунулися на байдарці, відштовхуючись і руками, і веслами, і ногами.

Словом ситуація набирала не зовсім райдужних кольорів. Пора була вже післяобідня. Час іде. Ми розуміємо, що треба приймати якесь рішення, адже попереду ще багато шляху, а сонце рано чи пізно сяде за обрій. А ночувати у байдарці якось немає бажання. Тут одразу згадується історія учасників змагань «Стохід дербі», які організовували саме на цьому відрізку, яким ми пливли. Тоді були учасники, які дійсно відчули на собі усі «приємності» цих місцин: заблукали, ночували у байдарці серед дикої природи і всю ніч годували комарів. Цю моторшну історію нам не бажалося повторити.

Врешті, поки хлопці розбиралися із картами на мобільному, я пішла прогулятися лісом із наміром знайти якесь русло, яке потенційно нас може вивести на якусь більшу воду. І дійсно мені вдалося знайти за метрів 200 інше русло ріки, яке видавалося більш повноводим. Окрім цього було очевидно, що сюди ходили кіньми люди і ледь помітно витоптана доріжка. Хлопці прийшли глянути, і ми вирішуємо ризикнути. Переносимо байдарки сюди та розпочинаємо сплав 2.0. Пливемо далі і дійсно води більше. Щоправда перепон із опалих дерев стає все більше. Та не так опалі дерева, як загати для незаконного вилову риби траплялися на нашому шляху і куди більше проблем створювали для нас.

Ці саморобні загати — це велике зло. Я ніколи не думала, яку біду вони створюють. Та й не знала, про їх існування. І лише тепер мені стало зрозуміло, як бездумно місцеві сількі мешканці нищать природу, в якій живуть. Ці загати роблять взимку. Перпендикуляно до ріки кидається велика колода, щоб зробити з неї мостик, а паралельно з нею вбиваються маленькі стовпчики у дно ріки, які вкупі роблять паркан із невеликим проходом для води. Цим проходом пропливє риба, яка запливає у сітку, сховану у воді, і потім потрапляє на тарілку до місцевих голодних людей. Очевидно, про заборону вилову риби з 1 травня у нерестовий період тут ніхто нічого не чув і не знає.

Таких загат на своєму шляху ми зустріли точно з десяток. Деякі трішки повиламували, деякі просто не було сил руйнувати. Швидше за все вони були свіжо створені. Виникає питання: як ці місцеві пролазять всі ці хащі? І то хочеться лізти в болото глибоко у лісі, щоб зловити пару відер риби? І питання до Управління Державного агентства рибного господарства у Волинській області та Волинського обласного управління водних ресурсів: чим ви займаєтеся?  Такі загати не тільки нищать і так бідну іхтіофауну ріки, а й саму ріку. Одразу як русло ставало важкопрохідним, маловодним та болотистим, ми знали — десь неподалік людська загата. Так і було, на шляху виринала чергова чортова перешкода. І ця першкода нищить річку повністю — адже повністю змінюється екосистема русла ріки. До прикладу, ряд птахів уже не гніздується біля нього, адже риба звідти зникає і територія з гарної ріки перетворюєтсья у просте болото. Гарно ж місцеві мешканці та охоронні служби дбають про багатства нашого краю. Що ж тут казати, коли тут неподалік з бурштином кояться непояснювано злочинні речі. Гаразд, зрада-зрадою. Пливемо далі.

Дорога наша складається то з колод, то з хащів очерету, де ти просуваєшся з швидкістю равлика. Це починає дратувати.

Найгірші хащі лишилися поза кадром. Там було не до фотографування.Все ж ми вигрібаємо звідти та втрапляємо на відкриту воду.

— Хух, — думаю я, — Аби десь на захід сонця приплисти. Аж бачимо, Віталік доплив далі і розвертає каяк. Ми всі починаємо розуміти, що виходу досі не знайшли. Отже, задача не розв’язана. Ми випливли кудись, але не знаємо куди. Навколо багато води, але в які хащі лізти і, куди пробиратися, — не знаємо. Телефони вже у всіх розряджені, тому надії на техніку немає.

Аж раптом, чуємо якісь звуки людей. Я не могла повірити, що коли-небудь кричатиму фразу у реальному житті, яку завжди кричала в театрі: «Люди, АУ!»

Ми вирішуємо плисти на звук. Основне завдання було — знайти людей, запитати, де ми, та дізнатися, як вибратися з цього лабіринту. Допливли до гущавини очерету. Вилазимо з байдарки, ліземо болотом, і бачимо 4-ро хлопців та одна вагітна дівчина. Що вони там робили в тому болоті, нам було незрозуміло. Втім, їх наявність там нас потішила. Вони дали нам орієнтир, щоправда попередили, що до більш повноговодого русла із виходом на село Великий Обзир треба трохи напрягтися.

Чому Великий Обзир? Це село було на шляху до Боровна. Завершувався день, а ми ще навіть цього села не дісталися.

Отже, ліземо хащами до ще лівішого русла. Зізнаюся, надія гасла. Цим хащам не було кінця-краю кілька годин. Думки про те, що місцеві нам могли набрехати, теж не додавали впевненості. Чим глибше ми лізли, тим важче було пропливати чи то пак пролазити.

Скажу, що Стохід — це підступна річка. Вона то дає надію, коли пливеш широким руслом і сподіваєшся, що шлях таким і буде. А потім різко ту надію відбирає, коли ти раптом запливаєш у очерет, який лізе тобі в очі, б’є в обличчя та дряпає руки. Сплав перетворюєтсья на цілу боротьбу із труднощами. І окрім фізичного випробуавння, це психологічне гартування. Ти стикаєшся із своїм внутрішнім. І це найважчий момент. Перебороти себе там, усередині.

Врешті, ми досягли більш повної води. Плисти стало легше, але вже заходить сонце. Ми втомлені та беземоційні. А ріка ніяк не закінчується. Берега не видно. Навколо то ліс, то очерет. Надія все продовжує гаснути. Сонця вже не видно, лишається тільки світло від нього. Ми бачимо перший сигнал цивілізації —  електроопору. Спіймала себе на думці,  що рада бачити ознаки цивілізації. Згадався Робінзон Крузо і загалом образ людини, яка змінює ставлення до цивілізації, якщо її позбавити цього блага. Цікаво стежити за своїми думками. Тут хочеться тої цивілізації позбутися, а тут вона стає неймовірно бажаною. Дивні ми істоти — чи не так?

І ось зелена трава, пагорб, берег. Алілуя! Напевно, ще б трохи, і ми цілували землю. Можливо, я перебільшую, але ми дійсно були втомлені. Дув вітер, ми були мокрі, авто з речами ще не приїхало. Пощастило, що неподалік були якісь дрова. Ми позносили їх, запалили вогонь і почали грітися. Нас чекала пізня вечеря у Великому Обзирі. До Боровна ми так і не допливли. Складний був день. І він минув.

Рано-вранці третього дня ми почали складати речі, снідати і аналізувати те, що відбулося з нами вчора. Однозначно всі погодилися з тим, що неочікували такого повороту подій. І що дуже втомилися. І ця втома згодом дала про себе знати.

Отже, останній ривок. У планах доплисти до Нових Червищ. Попереду села Боровне, Оленине та фініш.

Ми з Дімоном поклали усі речі, які від учора висушили. Виводимо байдарку на воду, аж тут раптом звідкись з’являється купа води. Всі речі намокають. Ми розуміємо, що наш каяк пробитий. Ймовірно, його пробило під час тарану: хлопці пливли на високій швидкості й не встигли пригальмувати, врешті удар був сильним, що й призвело до тріщин у судні.

Як же пощастило, що був запасний каяк. Отже, ми все ж вийшли на воду. Тут уже русло широке, з широкими заворотами. Йдемо добре. Але нова байдарка — геть не така, як попередня. Абсолютна її протилежність. Доводиться звикати до нового. Гребемо-гребемо і втома від учора дає про себе знати. Очевидно, не добрали сил.

Зробили невеликий привал і чуємо, що гримить та блискає. Невже, доведеться завершити нашу експедицію раніше, ніж планувалося? Допливаємо до Боровно. Там нас наздоганяє дощ. Але хмара у принципі майже обходить стороною. Там же у селі місцева малеча починає збігатися і дивитися на дивні човни й на нас. Боязко ходять біля нас і все не зводять очей. Все ж пропонуємо їм спробувати поплавати. Радості не було меж. Бракує тут у селах таких речей. А дітей багато. Є кого вчити. Було б кому.

Лізе з іншого боку світу ще одна хмара. Думаємо, що робити. Та й потомлена більшість групи. Врешті, вирішуємо плисти до села Оленине. Це передостаннє село перед фінішом. Скажу, селами цікаво плисти. Вони мальовничі, дикі, багато домашніх тварин на березі та чомусь дуже багато птахів. Неймовірне естетичне задоволення. І багато мостів. Біля одного з них ми ледь не згубили голови  — такий низький.

Врешті ми допливаємо до села Оленино і вирішуємо тут фінішувати.

Сказати “круто” — нічого не сказати. Це було мегаркуто. Такі насичені три дні і радості, і випробувань, і води, і хащів — черговий етап у пізнанні свого рідного краю. Як би то пафосно не звучало, а місце, де ти живеш, — потрібно знати. Потрібно усвідомлювати, що тебе оточує і, чим воно живе. Бо це — частина усвідомлення самого себе, та землі, на якій ти існуєш. І коли мені будуть казати: «А от там в Єгипті», я буду завжди посилати людину в ці хащі. Вони крутіші і цікавіші, ніж ваші заїжджені курорти. Бо вони свої 🙂

Дякую, що дочилати аж до сюди.