Екзистенційні питання про кордон, межу і тушковану капусту

Екзистенційні питання про кордон, межу і тушковану капусту

9 грудня театр “ГаРмИдЕр” представив прем’єру документальної вистави “Кордон”. Незабаром новий показ. Після прем’єри трохи вгамувалися емоції, яких було немало: лишилися відлунням, аби дати можливість зосередитися й усвідомити: “А що ж відбулося? Чому це відбулося? Як те все розуміти?”. Про “що робити?” і “хто винен?” – не тут і не зараз. Пізніше.


Вистава «Кордон» відбудеться знову 26 та 27 січня


Перше, що, звісно, приваблює і насторожує в очікуванні вистави, − анонсоване театром документальне дослідження феномену Людини кордону. Творчий колектив “ГаРмИдЕр”а узяв низку інтерв’ю за усіма законами “вербатіму”, розшифрував їх, зберігши особливості мовлення та інтонації опитуваного “донора”. І тут можна безкінечно дискутувати з приводу того, чи відповідають інтерв’юери за cказане “донорами” (як на мене, звісно, ні). Але те, що митець виносить на сцену, у які художні шати він одягає своїх персонажів (знову ж таки на моє глибоке переконання), − його, митця, велика відповідальність. Ховатися за тим, що “я просто передаю чиїсь слова без змін”, не вийде, бо одразу виникають запитання: а чому саме ці слова, а не інші, чому цієї людини і саме на цю тему розмова… І так до безкінечності. Тож, врешті, й вийдемо на ідею, задум, мотивацію. Не випадково перед виставою художній керівник театру Руслана Порицька зазначила, що “ГаРмИдЕр” намагається не нав’язувати глядачеві певної думки і залишає за ним право самому робити висновки. Безумовно, говорячи це, режисерка радше мала на увазі, що ця думка не на поверхні, тут точно ніхто не буде давати відповіді на запитання. Це знову про “що робити” і “хто винен”.

Фото театру «Гармидер»

У виставі “Кордон” документальне стає частиною дуже стрункої і послідовної художньої концепції, на яку працює кожна деталь, починаючи від декорацій, музичного оформлення і завершуючи образною системою спектаклю. Документальні інтерв’ю невпинно і послідовно вплітаються в образ Кордону як лейтмотиву дійства, щоби потім скластися в загальний образ України як світу тотальної трансгресії (від первісного значення цього слова) – світу “розмивання берегової лінії, насування моря на суходіл”, непомітного виходу за межі законів моральних, юридичних, божих! Не випадково персонаж вистави Соня (Марія Доманська) у відчаї кричить, що її мучать екзистенційні проблеми (на тлі скреготу скотчу, який знімають із обмотаних цигарками тіл після перетину митниці) – усе змішалося. І саме на такому тлі питання звучать найбільш болісно: “Де межа − межа, яку Я можу перейти? Це межа чи все ж таки кордон?”

Початок вистави – п’ять тіней поступово виринають із темряви, повільно рухаючись ніби в якомусь шаманському колі, позачасовому ритуалі вимальовуються темні обриси мойр. Розривають це коло, отримують тіло і власне обличчя та виходять за межу. Уповільнені кадри сакрального раптово перериваються-перетікають в іншу мізансцену – у сучасну українську хату з гамірною розмовою, жартами і слізьми, гучним обговоренням історій і спогадами. На сцені п’ять жінок (родичок і не тільки) чекають на катафалк із померлим у Польщі українським заробітчанином. Чекають – це значить пораються в хаті, намагаючись не забути жодної дрібнички (для таких ритуалів, звісно, дрібниць не буває, бо ж люди засміють). Кришать для поминок капусту, якої треба дуже багато, бо “втушиться” і на всіх не вистачить. Говорять про померлого бідолаху самогубця, час від часу зриваючись на жарти, як це часто буває, коли сміятися не можна. Кордон між сумним / веселим послідовно і невпинно розмивається (як у житті). Над усім панують закони і правила ритуалу, якого жінки намагаються дотримуватися, але час від часу і з нього випадають – за межу.

Фото театру «Гармидер»

Отож раз у хаті зібралися жінки, які давно не бачилися, бо весь час по заробітках, то є нагода поговорити про життя. П’ять жінок – п’ять персонажів, які, за режисерським задумом, окреслюють певний шлях людини прикордоння. Хтось возить контрабанду на собі, тягне важкі сумки, збирає полуницю – Баба Галя (Юлія Яцун), Райка (Оля Валянік), Анька (Анна Співачук). Комусь “пощастило” більше: Дашка (Людмила Цапюк) вийшла заміж за поляка, Соня (Марія Доманська) – творча людина, може собі дозволити в Польщі не працювати фізично. Образ − і щораз більше просування прибережної-прикордонної лінії вглиб території Іншого: якщо старше покоління їде і повертається, то молоде вже, напевно, назавжди там. Чужа / своя земля – межу розмито. Поляки до Англії, українці до Польщі… “А хто приїде сюди?”− питає один із персонажів.

Жінки говорять! Розповідають історії, які з ними трапилися на кордоні (на митниці), у підготовці до кордону і там – на безкінечних полях такої бажаної і від того ще більш огидної заробітчанської праці / контрабанди. Раз є Кордон, значить має бути те, що по цей та інший бік, те, що має конкретну назву, як-от: Україна і Польща, наша земля та землі Інших. Ба більше − добро і зло, життя і смерть, любов і ненависть, жінка і чоловік, Божі заповіді та язичницькі забобони, воля і в’язниця, щастя й горе. Між двома полюсами має точитися боротьба, і ці сторони у виставі художньо втілені. Однак кожен образ, як і його протилежний бік, свідчить про одне: у цьому світі діють зовсім інші, трансгресивні закони. Кордон, як те що обмежує, тут перетворюється на межу, яку можна переступити, перейти, стерти, пересунути туди, куди зручно.

Фото театру «Гармидер»

Персонажі вистави багато говорять про Польщу, розповідають, як правильно перевозити цигарки або спирт, що чекати від якого митника, як збирати полуницю, як поляки ставляться до українців, яка вона, польська в’язниця. Контрабанда, важка фізична праця, приниження – це все з безвиході. Виправдання жінки знаходять швидко, але воно не дуже тішить і не дає їм полегшення. Крізь побутові, прикордонні, сто разів уже чуті історії акторки весь час транслюють прихований біль своїх героїнь, а це справді непросто. Бо те, про що жінки розповідають, викликає переважно нестримний стихійний сміх глядача – саме той, який “крізь сльози”. Після чергової хвилі гомеричного реготу накриває страх і сором від сказаного персонажами − внутрішня моральна заборона на сміх усвідомлюється занадто пізно, стирається (це як випадково засміятися на похоронах і одразу злякатися цього).

Давно спостерігаю за акторами “ГаРмИдЕра”, а під час перегляду “Кордону” зауважила, що не впізнаю тут Юлію Яцун, Олю Валянік, Анну Співачук. Обдаровані природною красою, вони відчайдушно вичавлюють її з себе в цій виставі, аби не пробилася ані в жестах, ані в поглядах, ані в особливих рухах, переливах голосу. Тим важче акторам-аматорам, бо не сховатися за професійними прийомами. У “Кордоні” це перетворення стається: глядач бачить таких собі бабусь, рано постарілих жінок, зморених фізичною працею, з далеко прихованим спогадом про красу на змарнілому обличчі. Думаю, окрім іншого, спрацювала ще й ретельна робота з “донорами”: добре вгадувалися інтонації, вимова, особливості поведінки і жестикуляції сільських людей.

Фото театру «Гармидер»

Зовсім інакше “зроблені” образи Дашки й Соні: схоже, тут режисерський задум полягав у врахуванні, включенні в образ особливостей характеру, темпераменту Людмили Цапюк і специфіки професійної діяльності Марії Доманської. І це, як на мене, створює цікавий надтекст. Відкритість і емоційність, властива Людмилі, в образі Дашки свідомо гіперболізована, доведена до крайньої межі. Тож глядач бачить такий знайомий тип − людини, яка безкінечними добрими порадами (ніби цілком слушними) про пошуки щастя, вміння просто радіти життю, отримувати задоволення − чим далі, тим більше дратує своїм поверховим і егоїстичним до цього життя ставленням. Втім, шаблонності й типовості в образі Даші, родички з Миколаєва, було, як на мене, надміру. Принаймні цей образ деколи випадає із загальної картини. Натомість важливим і цікавим для глядача, готового відчитувати смисли, є те, що саме Соня (вона ж журналістка Марія Доманська) переносить приземлено прості запитання жінок у філософсько-екзистенційний контекст: озвучує слова, які чути не хочеться, долає недосяжну для інших персонажів внутрішню межу: “не хочу про це питати, бо відповіді можуть виявитися страшними”.

Кордон (митниця) у виставі стає глобалізованою метафорою особистої і загальнолюдської межі: тут використано цілу низку образів, пов’язаних з вірою в Бога, релігією, заповідями і, як уже зазначалося, ритуалами. Епізоди з життя жінок ніби вихоплені на шляху від церкви до ворожки, від молитви до контрабанди, ба більше − молитви про те, аби митник не обшукав, не забрав того, що такою страшною працею здобувалося. Віра перетікає в ритуал, втрачаючи глибоку духовну сутність, вихолощується і, врешті, знову виявляє трансгресію. Тож не випадково найбільше потішили і вразили глядачів слова:

Кордон – то найбільш намолене місце, уже давно тут капличку треба поставити”.

У виставі такі контрастні та ніби абсолютно непоєднувані речі спеціально зіштовхують, аби показати, що об’єднати їх неможливо, але в нашому житті це відбувається якимсь незрозумілим і дивним чином. Саме тому цікавими є всі зовнішні ознаки ритуалу на сцені – у предметах, декораціях, обрамленні частин-сповідей жінок. Про які б історії чи страшні спогади не йшлося, а до життя “тут і зараз” повертає саме ритуал, який єдиний ту берегову лінію ще ніби тримає. У “Кордоні” це ритуал підготовки до смерті: правильно постелити килимок, накришити достатньо капусти, пом’янути небіжчика та ін. Символічна сцена, коли шматки капусти підлітають над головами людей, падають довкола, як дощ − із забобонів, обрядів і звичок. Але ритуал тримає лише старше покоління, а для юних Соні та Даші  і це вже чуже.

Фото театру «Гармидер»

Закінчується вистава таким самим переходом у темряву, від живих до мертвого, від життя до смерті – молитвою, яка читається над померлим, маленьким вогником на темному тлі поховального покривала (і знову сюди прориваються символічні фрази митного жаргону). Там попереду – світло в кінці тунелю, за яким невідома межа. Брама?! Чи все-таки Кордон − тільки темрява і ніякого переходу? Відповідей і справді немає. Лише запитання. Втім те, що митці наважуються їх ставити, вселяє надію. Бо що може бути важливішим, ніж добре художньо сформульовані і талановито без страху озвучені запитання. Значить, відповіді прийдуть. Незабаром. Що робити і хто винен.

Вистава “ГаРмИдЕра” тут і зараз запрошує свого глядача до розмови на тему, яка хвилює сучасних українських драматургів у межах і за межами – у Києві, Дніпрі, Запоріжжі чи Харкові. Важливо про це говорити тепер – з волинськими глядачами, звісно, інакше, ніж із харківськими або київськими, наша трансгресія зі своїми особливостями. Вести розмову про те, як безкінечно довго українець змушений перебувати у замкнутому колі виживання. Які ж тут моральні чи релігійні закони! Колись − якщо не вкрадеш на заводі чи в колгоспі, то не виживеш. Тепер – так само в обхід (або між шпаринками) законів держави. Але де та межа, коли вже не про виживання йдеться… Де Кордон? І в цій системі координат − у виставі і не тільки − питання про те, що під труну треба обов’язково покласти покривало (те саме, з оленями) не менш важливе, ніж екзистенційні питання про сенс життя.

Жанна БОРТНІК для «Громадського.Волинь»