Чому журналістика запалила мене і спопелила?
Немає жодного журналіста, якого б не послали на три букви, або якому б, як мінімум, не нахамили…
Коли я починала торувати свій шлях журналіста, то орієнтувалася цікавістю професії, активним режимом роботи і постійною зміною декорацій та отриманням все нового досвіду. Кожне завдання провокувало мене. Труднощі і спротив у пошуку чи доступу до інформації тільки розпалювати мене ще більше добиватися необхідного.
Хто працює журналістом не тільки задля грошей, а ще любить фах, зрозуміє мене, що ця професія потребує віри в неї. Це, як релігія. Ти робиш це, бо віриш в якісь його ідеали чи ефективність. Навіть найцинічніший репортер все одно має глибоко всередині якусь ціль, яка мотивує його щодня вилазити на вулицю і йти у вир пригод та розповідати про це іншим.
Це звучить гарно, захопливо і бомбічно. Та ніхто не розповідав нам на факультетах журналістики чи й самі колеги крепко не жалілися про наслідки постійного стресу від контакту, напливу інформації, хейтерства читачів (слухачів, глядачів), погроз фізичних і юридичних.
Все це спочатку здається круто. Вау! Бімба! Розборки! Конфлікт! Я його (її) здєлаю. Хай там ще покричать мені. Ага-ага, побачимося в суді. Не чіпайте, 171-ша КК за вами плаче. І так далі…
Не секрет, що я журналістка, яка часто втрапляла у конфліктні ситуації. Не знаю, чому так траплялося. Може, мені це подобалося. Може, бо я не люблю, коли люди порушують закони і, коли є несправедливість. Ненавиджу, коли принижують гідність.
Мій досвід здобуття інформації був і з погрозами суду, стрілянинами, маханням руками перед камерою, приниженням мене, як жінки, закриттям дверей перед носом, обманом, киданням слухавки і посиланням нафіг. Все це було цікавим досвідом, це запалювало мене. Але потім…
Потім спопелило. Спочатку спустошило. А потім прийшло якесь таке глибоке розуміння, що журналістика втратила свій авторитет і вплив.
Я зрозуміла, що війни за інформацію і правду людям нецікаві. А саме для простих людей ми її добиваємося, щоб вони знали, користувалися, розуміли краще життя і навіть, щоб змогли захистити свої права.
Я зрозуміла, що журналісти для багатьох – це гарматне м’ясо. Їх регулярно використоують як не власники ЗМІ, на яких вони працюють, то прості читачі, у своїх інтересах. Журналіст став страшилкою з камерою, який приходить кудись і за чиїмись завданнями когось «мочить».
Не всі звісно, але це явище є. Давайте бути чесними.
Звідси пішов міф про «ти продажний журналіст», «ти прастітутка журналістська», «скільки тобі заплатили?» І тд. Цей міф не перебороти. Це історія подібна до «всі мєнти казли». Хоч у кожній професійній сфері є і погані, і хороші люди. Та суспільне узагальнення – це шлях до спрощення. Так легше жити і сприймати життя і явища в ньому.
Я зрозуміла, що журналіст немає власного життя. Все одно ти постійно в інформаційних потоках. Люди не знають, що таке етикет і можуть дзвонити і писати тобі будь-коли: чи то колеги, чи то просто читачі.
Я зрозуміла, що журналістська праця, особливо на Волині, дуже низькооплачувана. Середня зп 7-10 тисяч – це смішна сума для інтелектуальної праці з ненормованим графіком, постійними стресами і постійною потребою вчитися й паралельно бути в курсі всього. Навіть найдурнішого.
Я багато чого зрозуміла і відверто про це ділюся, бо мені болить. Болить розуміння, що у сфері не відбувається позитивної динаміки. Мені бракує внутрішньої професійної дискусії. Мені прикро, що ми можемо зібратися лише, коли приїздить хтось зі столиці і поскаржитися йому на якісь проблеми.
Я точно впевнена, що не всі розділяють зі мною всі ці відчуття. Але й підозрюю, що є такі, які думають подібно. Тому хочу у майбутньому спробувати організовувати нечасті зустрічі у форматі «рівний-рівному» (https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BE%D1%86%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0_%D0%BF%D1%96%D0%B4%D1%82%D1%80%D0%B8%D0%BC%D0%BA%D0%B0_%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D1%83)
Про це я дізналася нещодавно в рамках проекту #12місяцівстійкості.
Коли я прочитала про цей проект, я подумала: «Боже, невже? Невже є ще хтось, хто розуміє, що журналісти це теж люди, і що вони теж відчувають і їм теж часом треба допомога?»
Проект волонтерський. Я не буду отримувати там якихсь коштів. Долучилася до нього, бо хочу там почути щось для себе нове і зустріти подібних собі. Розділити біль і теж отримати допомогу.
Виявляється, групи «рівний рівному» існують у світі вже давно. Це групи взаємодопомоги у різних сферах життя. Це можуть бути ветерани (наприклад, ГО «Побратими» https://pobratymy.org.ua/, люди, які пережили якісь хвороби або соціальні потрясіння.
Це історія про те, коли збираються однакові за соціальними ознаками люди і діляться своїми відчуттями про схожий пережитий досвід. Це історія про те, де рівний допомагає рівному. Немає когось вищого, керівника і ніхто нікому не вказує, що робити. Це зустрічі з теплими розмовами, спосіб рефлексувати, шукати спільності і розуміння. Зустрічі спрямовані на краще розуміння себе, процесів, які відбуваються в повсякденному житті, що також призводить до покращення рівня життя.
Я тільки вивчаю це питання, проте мені цікаво, що думаєте ви з цього приводу? Напишіть, будь ласка, про це в коментарях.