«Час розкидати каміння, час збирати каміння»

«Час розкидати каміння, час збирати каміння»

Сьогодні кожна територіальна одиниця відчула вплив тих знакових реформ, які впроваджуються на рівні держави. Напевне, найголоснішою та найбільш відчутною при цьому є реформа децентралізації, успіхи від якої так яскраво висвітлюються та обговорюються, мовляв «не об’єднуючись втрачаєте».

Працюючи із територіальними громадами я і сама нерідко використовую порівняння «було-стало», проте чим більше часу проходить тим з більшою пересторогою відношусь до тих процесів трансформації та реформування, яке відбувається на рівні громад.

Основна причина перестороги запитання «а що далі?». На жаль, в більшості (прошу не плутати з усіма) голів об’єднаних громад відсутнє комплексне бачення розвиту громад. В гонитві за державними субвенціями на розвиток інфраструктури голови нерідко забувають, що використання субвенції – не тест на те, хто більше проектно-кошторисної документації минулих десятиліть «закриє» цими фінансовими ресурсами, а в першу чергу це тест на те, чи використання цих коштів на ремонт доріг, будівель…створюють умови для розвитку громади, забезпечують якісніші та доступніші послуги для населення, а головне, чи відповідають потребам самих людей.

Маленький приклад. Запитайте у голів чим зробленим за кошти, які надані на розвиток, вони найбільше пишаються у своїй громаді. Серед доріг, дошкільних та загальноосвітніх закладів в перших рядах почуєте і будинки культури, на які витрачені мільйони гривень. Я абсолютно не противник, а навпаки яскравий прихильник розвитку культури у громадах, але ж витрачені мільйони цього не забезпечують і не передбачають. Для прикладу, у одній із громад реалізований проект капітального ремонту будинку культури. У населеному пункті, де стоїть ця помпезна будівля, проживає близько 300-т мешканців. Одного літнього дня вирішили заїхати і подивитись на новий ремонт і в двоповерховому, гарно відремонтованому мільйонному будинку культури був…цілий один працівник і жодної живої душі навколо. Я не сперечаюсь, що працівники мають працювати у комфортних умовах, але працювати для кого??? Чи будинок культури, як об’єкт соціальної інфраструктури, не має стати центром громадської активності, у яких усі – від старого до малого, мають знайти послугу для себе і ці будівлі мають створити умови для «повернення» коштів, які були вкладені у їх ремонт або хоча б забезпечити їх подальше утримання? На жаль, крім стандартів відзначення державних свят та подекуди гуртків, нові послуги не вводяться у повсякденне життя людей і будівлі.

Введення цих послуг можливе лише тоді, коли ми чітко зрозуміємо, що саме потрібне людям і за чим вони готові туди приходити. І тут не пройде «я думаю», в такій ситуації може застосовуватись лише «ми проконсультувались із людьми, і от що їм потрібно».

У цьому всьому важливу роль відіграють не лише працівники клубних закладів, а й старости, які мають зрозуміти свою роль у розвитку послуг для населення та території тих округів, які вони представляють. Реформа активно рухається вперед, проте, на моє переконання її успіх дорівнюватиме тому, чи змогли громади змінити командно-адміністративний підхід до прийняття рішень. На жаль, навіть зараз, прикриваючись браком часу, далеко не всі голови, старости, депутати готові іти до людей, спілкуватись із ними, формувати «мапи проблем» і турбуватись про розвиток соціального капіталу у громадах.
Громада, її економіка, соціальна, культурна і інші сфери розвиватимуться лише там де боротимуться з байдужістю та апатією мешканців. Для цього є безліч інструментів, але головний із них – спілкування, пояснення, прийняття спільних рішень та залучення мешканців до розвитку своєї території. Одним із таких інструментів може бути приклад Велицької та Устилузької ОТГ, які у цьому році запровадили конкурс місцевих ініціатив, де на умовах співфінансування (не лише грошима, а й роботою) мешканці можуть вирішити одну із проблем в сфері благоустрою, енергозбереження, культурного, соціального розвитку та ін. свого населеного пункту.

Проте, те що варто пам’ятати зараз, самодостатність громади неможлива без участі мешканців, без створення умов для задоволення їх базових потреб та без постійної комунікації із наближеними та віддаленими населеними пунктами громади. При цьому, час, коли держава дає підтримку на розвиток інфраструктури – це час, коли ми «розкидаємо каміння», а рівень задоволеності та користування цією інфраструктурою це інструмент повернення «каміння» до нас.

При цьому соціальний розвиток, який і підвищує рівень активності та відповідальності мешканців нашої громади і є тим базовим завданням влади на місцях, про який часто забувають у гонитві за коштами, які не завжди цей розвиток породжують.