Без радянських надбань: адмінустрій здорової країни

Без радянських надбань: адмінустрій здорової країни

Нещодавно Володимир Зеленський відкликав свої Конституційні зміни щодо децентралізації. Піти на цей крок йому допоміг тиск громадськості та іноземних партнерів. Адже під соусом продовження реформи, Офіс президента намагався протягнути в закон доволі небезпечний інструмент контролю – так званих префектів.

Фактично це означало б, що в області з’явилася б людина від президента, що мала б контролювати органи місцевого самоврядування. А в окремих випадках – ініціювати їх звільнення. Обрану у цьому році Волинську обласну раду могли би розпустити за непослух президенту, юридично приписавши їй порушення якихось Конституційних норм. Крім цього, президент запропонував перейменувати райони на округи.

Однак цей досвід зовсім не означає, що реформа децентралізації непотрібна. Навпаки – спроба Зеленського показала, що саме адміністративно-територіальний устрій в Україні наразі є вразливою точкою, а прогалини в ньому можуть стати грунтом для зловживань.

Недоліки нинішнього устрою нерідко дають про себе знати і на Волині. Закриття шкіл та лікарень, проблеми прикордонних сіл та плутанина в державному сервісі час від часу виникають у житті волинян.

То в чому ж проблема українського адміністративно-територіального устрою?


Підтримай незалежне медіа “Громадське.Волинь”. Додай правді життя!


РАДЯНСЬКИЙ СПАДОК

Адміністративний устрій сучасної України не зазнавав ніякого оновлення ще з післявоєнних часів. Межі областей та районів визначалися ще в радянському союзі та покликані були виконувати потреби тоталітарної держави.

Нинішня система із трьома ланками сформувався ще 150 років тому, коли з великих монархій почали утворюватися національні держави. Вони були доволі великими, а якість комунікації, звісно, в той час суттєво програвала нашим реаліям. Але державам потрібно було збирати інформацію про своїх громадян, аби отримувати податки, забезпечувати населення освітою та медициною та інформувати про урядові зміни.

Низова, проміжна та верхня ланка тогочасного устрою практично дорівнює сьогоднішнім районам, областям та центральному уряду. Такий устрій закріпився в СРСР. Передусім, ця гігантська країна формувала області та райони під свої потреби. Головним чином – аби стежити за кожною людиною та тотально контролювати своїх громадян. Адміністративний поділ відбувався за логікою тогочасної влади, а вона не завжди відповідала культурним чи історичним особливостям українців.

Після здобуття Україною незалежності, змін у цій структурі не відбулося. Тож адміністративно-територіальний устрій досі запрограмований відповідати інтересам влади, а не людей. І в сучасній Україні він нагадує старий сервант із сервісами – створює багато незручностей, але винести його за 20 років ми не спромоглися. 

ЩО НЕ ТАК?

За 150 років стрибок технологій досягнув серйозної висоти. Зараз уже немає потреби днями чекати листів – для цього треба підключення до інтернету та кілька секунд. Робочі поїздки можна частково замінити телефонними розмовами, а швидкість залізниць та літаків суттєво скорочує час у дорозі.

Інформаційна епоха спростила доступ до документів. Більшість із них містяться в електронних сховищах – базах даних. Кожен чиновник має доступ до потрібних йому документів на відстані кількох кліків. Частина цих реєстрів узагалі відкрита. Так, майже кожен громадянин може дізнатися про економічну активність іншого, статки чиновників або кому належить та чи інша земельна ділянка.

Завдяки інформатизації всього, людина може скористатися частиною державних послуг віртуально. Проте навіть реформа децентралізації не вирішує до кінця усіх проблем.

До прикладу, уже існуюча Луківська ОТГ може дбати про своїх громадян, а влада – відповідати запитам виборців. Однак у певному сенсі її жителі досі залежать від недосконалої системи адмінтерустрою. 

Скажімо, для того, щоб оформити ID-картку, мешканцю Луківської ОТГ, все ще потрібно їхати в районний центр Турійськ. Хоча єдиний податок підприємцями вже сплачується на користь громади, податкова звітність також подається до районної податкової. А для тих, хто робить це в паперовому вигляді, це означає щоквартальну подорож до районного центру. Тобто попри вже сформовані ОТГ, частина важливих питань все ще вирішується на рівні старого району.

Адміністративно-територіальний устрій не враховує і змін у кількості та структурі населення. Зрозуміло, що з 1991 року чисельність українців зменшилася, крім того – змінилася їх економічна діяльність. На сьогодні точних даних про кількість і склад населення в Україні немає вже 20 років. Хоча цього річ Кабмін нібито оприлюднив дані свого електронного перепису, їх не можна вважати достовірними.

Волиняни у прикордонних з Польщею селах часто працюють у сусідній країні – йдеться як про сезонну міграцію, так і про щоденний перетин кордону. Це означає, що більша частина жителів села не сплачують податки, на яких тримається його розвиток та інфраструктура. Хоч їх заробітку може вистачати для того, аби забезпечити своє життя комфортом, але в таких селах часто немає навіть звичайного продовольчого магазина, який би забезпечив щоденні потреби людей.

Інфраструктура – це якраз найболючіша точка недосконалого устрою. Адже розвиток того чи іншого населеного пункту, а на волині це переважно села, напряму залежить від того, як фінансується регіон. І чим більше в ньому живе платників податків, тим більша надія, що він хоч якось розвиватиметься.

Годі й казати, що якість доріг між, наприклад, Ковелем та Луцьком суттєво відрізняється від сполучення між Володимиром-Волинським та Турійськом. 

Ще одна проблема, яка час від часу спричиняє хвилю обурення і протестів, – закриття шкіл. Логіка батьків та вчителів, які перекривають дорогу, зрозуміла – кожному селу хочеться, аби поруч знаходилася школа та лікарня, і ці установи могли забезпечити потреби селян.

Однак потреба в закритті малочисельних шкіл зазвичай виглядає раціональним рішенням. Адже утримання школи – це виплата зарплат працівникам, виділення коштів на опалення, харчування тощо. Ці витрати не завжди є раціональними, якщо в школі навчається кілька десятків учнів. Тож області чи району простіше організувати додатковий транспорт, щоб забезпечити навчання учнів у сусідніх селах, ніж тягнути на своїх плечах фінансування безперспективного закладу.

Від усіх цих проблем немає панацеї. Утім правильне і логічне продовження реформи децентралізації допомогло б вирішити першочергові проблеми. 

НА ЩО МАЄ ПРАЦЮВАТИ НОВИЙ АДМІН УСТРІЙ?

  • Викорінення регіональної ідентичності.

Поділ областей в СРСР відбувався здебільшого за принципом того, під владою яких держав раніше знаходився цей регіон. Натомість культурні особливості не враховувалися.Це формує регіональну ідентичність і дозволяє радикальним колам із сусідніх держав заявляти претензії на наші землі. Закиди на адресу волинян іноді доводиться чути від радикальних кіл у Польщі.

Натомість цей поділ мав би формуватися на основі особливостей культурної подібності українців у різних регіонах і тим самим – розвивати власну, українську ідентичність.

  • Формування урядової вертикалі влади замість президентської

Місцеві органи виконавчої влади повинні підпорядковуватися виконавчій  владі. Адже фактично вони виконують урядову політику на місцях. Але в Україні голів місцевих держадміністрацій призначає та звільняє президент, який навіть не є елементом виконавчої гілки влади. Таким чином кожен обраний глава держави встановлює свою владу в регіонах та може використовувати її під час виборчих кампаній.

Логічно, що вони підпорядковуються волі глави держави, а уряд не має важелів впливу, щоб ефективно здійснювати свою політику. Від цього може страждати впровадження реформ, розвиток інфраструктури та вирішення поточних регіональних проблем.

  • Система місцевої влади має орієнтуватися на людину

Чимало людей насправді не знають, хто з місцевої влади за що відповідає. Припускаємо, що пересічний волинянин у випадку складної ситуації не знає, до кого слід звернутися. Труднощів додає і незавершена реформа, внаслідок якої вже створилися ОТГ, але штат і повноваження райадміністрацій ще не скорочені.

Через цю необізнаність регіональних керманичів важко контролювати, оскільки населенню важко зорієнтуватися в хаотичному розподілі повноважень. А це, в свою чергу, створює простір для зловживань та навіть корупційних дій. 

Розподіл повноваження між місцевими радами та адміністраціями мала би бути прозорішою, аби в подальшому в людей не виникало труднощів зі спробою вирішити свої проблеми.

Проблеми адміністративного устрою болісні не лише на Волині, а й по всій території України. І це говорить про те, що ця система потребує змін, націлених на створення зручних умов співпраці громадян із державою.

Вплив президента префект лише посилює, а оскільки обласні керманичі намагатимуться не впадати гаранту в немилість, то навряд чи місцева влада відстоювала б інтереси людей.

Для того, щоб новий устрій був ефективним, держава перш за все має подбати про інтереси своїх громадян.

Надія СУХА, Центр спільних дій