Автостопом до Антарктиди: про пінгвінів, жінок та зйомки фільму на станції Вернадського

Андрій Мочурад завітав до Луцька на Lutsk food festival. Паралельно із тим, щоб попоїсти, він поділився з «Громадським. Волинь» своїми роздумами про все на світі. 

Але це все тому, що в нього дуже багато історій та життєвого досвіду завдяки частим мандрівкам. Та найцікавішими все ж усі вважають його останні мандри до Антрактиди.

Чому ж його туди занесло і, про невідоме життя на станції Вернадського він розповів у нашому інтерв’ю.

Важко, навіть, перерахувати все те, чим ти займаєшся, але скажи, що тобі найближче до душі?

Я не можу відповісти на це питання. Після кожної мандрівки в людини відбувається перезавантаження. Мені насправді дуже давно це було потрібно. Така от довга мандрівка на декілька місяців – це було вперше за 5-6 років, напевно. Єдине, що я можу сказати – я зараз повернувся. Я не знаю, чим я далі буду займатися, окрім того, що пишу книжку і роблю фільм, і дотягую якісь певні проекти, які вже були. Вова зі Львова, напевно, казав, що люблю все, що маю, маю все, що люблю. Зважаючи на те, що зараз я трошки відпочив, побачив старих друзів, я можу сказати, що люблю все, що маю,маю все, що люблю.

Як ти думаєш, оця твоя багатофункціональність – це якесь підпорядкування віхам сучасного суспільства, де потрібно бути мультифункціональним?

Ні-ні-ні, отут попрошу не плутати. Зараз дуже модно займатися всім і нічим конкретно. По-перше, це є пошук, тому що людина себе час від часу шукає в житті.

Насправді, всі речі, якими я займаюся, вкладаються у декілька векторів – і це абсолютно нормально. Медійна сфера дуже класно конотується з іншими моїми заняттями. Розробка настільних ігор – це просвітництво, це якийсь класний український продукт на межі між патріотичною діяльністю і стартапом. Громадська організація, в якій я є, вже теж переросла до напівстартапів. Бо це нормально залучати фінанси із бізнесу та із грантів. На держфінансуванні патріотизм не виростає – це неможливо. Насправді, це соціальна сфера – це не є заради бабла, тому що, якщо людина хоче просто заробити гроші,вона не буде розроблювати дизайн, настільну гру, співпрацювати з неповносправними, чи робити табір. Вона просто відкриє клуб, і почне продавати алкоголь після 22 години.

Тобто, оці всі заняття – ти об єднуєш в одне ціле?

Воно є в декількох векторах – це є просвітнитсько-медійна сфера і активний спосіб життя, тобто сплави, вишкільний табір, чи автостоп – це є активний спосіб життя. Це просто непосида.

Як мандрівки ти вміщуєш в своє життя?

Та вони не вміщуються, вони час від часу звідкись з мене вилазять. І коли вони вилазять, прориваються, то я розумію – пора.

Насправді, оця мандрівка в Антарктиду – це було просто вікно можливостей, і його потрібно було ловити. Я більше ніж переконаний, що книжна про подорож до Антарктиди, або фільм про полярників, через три роки можуть бути абсолютно неактуальними. Коли ти є перший, ти маєш шанс зробити все якісно. Коли ти не є першим – ти вже конкуруєш. Інколи, щоб зробити якісний продукт, ти мусиш бути першим, тому що ти диктуєш, яким він буде.

В Антарктиду планувало їхати дуже багато журналістів, але тільки виникло питання, чи до станції добираються самі – вже немає охочих. Якби можна було на халяву за державні гроші з Києва полетіти на відпочинок до пінгвінчиків, то охочі не помістилися б на цій площі. Хлопці і дівчатка, я розумію, що халява – це вже стало модою, але якщо ми в Україні будемо жити: «Україна – рідна мати не вкрадеш – не будеш мати»,то в цій країні ніколи нічого не буде.

Якщо ти мислиш, що я от такий класний сімнадцятирічний(на) дівчинка чи хлопчик, значить мені все на халяву має падати, бо я народився, то чого потім дивуєтеся, що в нас в Україні повна жопа. А якщо ти думаєш, що ти можеш для цієї країни зробити і не питати скільки мені за це заплатять, тоді в нас є шанс.

І автостоп дуже багато молодих людей не правильно асоціюють: «А, класно, я не маю бабла, але замість того, щоб піти попрацювати, чи «пошарудіти» головою – мені все дадуть і я об’їду світ». Народ – ви цим псуєте сам принцип автостопу!

А який принцип автостопу?

Автостоп – це спосіб зустріти людей, які є локальні, цікаві, які до тебе класно налаштовані. А тільки потім важливо те, що ти за це не платиш. Я розкажу психологію дуже багатьох знайомих і незнайомих людей, які зі мною десь перетинались: «А, класно, нам тут дали можливість заночувати, значить давай на трасу вийдемо після обіду». Кажу, чому після обіду, ми ж нічого не застопимо. «Ну, давай після обіду, бо якщо ми застопимо щось після обіду, то ми будемо такі нещасні і бідні, нас хтось пожаліє і підвезе. Запитає, чи ми маємо, де ночувати, і ми скажемо ні, ми не маємо; і нас десь впишуть, а далі вже й на халяву вечерю маємо». Кажу, слухай, а нафіга ти взагалі мандруєш? Щоб вилізти комусь на спину? Людина приходить і хоче на халяву взяти, а що ти поклав?

Одна молода журналістка, не контактуючи зі мною, написала підзаголовок у серйозному виданні, що чувак, який добрався до Антарктиди автостопом, не витратив на це ні копійки. І це моя мова подається. Я кажу, перепрошую, а на якій підставі це написано?

Людина мені зробила незручності, бо коли я добирався назад, мені бракувало на квиток через Атлантику. Мені буквально за добу люди, які переймалися проектом накидали коштів для того, щоб я перелетів через океан. Насправді, якби не фільм і не матеріал, якби я просто собі катався – я би зараз десь до Аляски йшов. Я повертався тільки тому, що боявся втратити матеріали, бо можуть обікрасти. І кажу, шановна, а як вам те, що я витратив на цю мандрівку п’ять тисяч доларів, які сам заробив?

Дивись, твоє ім’я в медіа дуже часто з’являється зі словом «перший». Перший, хто дістався до Антарктиди автостопом. Що ти відчуваєш, коли читаєш це? Це якась гордість?

Чесно, я не спеціально (ред. сміється).

Не завжди, і не на кожному інтерв’ю чи телеканалі мені вдається донести правильний інформаційний посил. Народ, ми нічого не досягнули, ми нічого не зробили, бо те, що я перший українець, хто зробив це автостопом, вивісив прапори і так далі – це абсолютно ніщо порівняно з ціллю, навіщо я це робив. А ціль – це фільм, а, навіть, ті унікальні зйомки, які в мене є без знайденого інвестора, або без знайденого гранту, або без команди – це ніщо. Моя мета, моя ціль, і те, для чого я це все роблю – це матеріал в форматі українського класного продукту у вигляді фільму. Якби питання було «зачикінитись», я, навіть, не пробував би їхати туди автостопом, мені це було б не цікаво.

Чому саме обрав Антарктиду, а не якийсь там острів, про який ніхто не знає?

Тому що Антарктида – це один з небагатьох островів, про який українці не знають, де є українці і вони працюють. Це про українську науку, це про українську антарктичну станцію. Розповідати треба, насправді, не про мене, і не про те, скільки я машин застопив. Розповідь є про те, що, як мінімум, кожного року 12 дуже класних героїчних людей сидять в льодах і просувають українську науку.

Давай повернемося до початків. До Антарктиди ти відвідав дуже багато країн, наскільки я знаю. Яка була твоя мотивація спочатку? По Антарктиді, я вже зрозуміла, що потрібно було бути першим, хто зробить класний фільм.

Ідея була: є вікно можливостей – зробити класний фільм.

А що було раніше?

Воно вже настільки все переплелося, що треба реально сидіти згадувати, що було першим, але однозначно – це була Європа, бо це найлегше. Європа для мене є нецікавою. Я в Європу їжджу, звичайно, от тільки в Барселоні був – море задоволення. Але Європа для мене на такому самому місті як Луцьк. Європа – це просто потусити, як просто піти в нічний клуб, або просто поїхати зі Львова в Київ.

Після певного моменту відвідин замків, музеїв, Європа – однакова. Тобто навіть не смішно в 2019 році розповідати про мандри Європою. Для когось – це може бути новина, але про це не варто розповідати.

Збоку від України є Туреччина. І коли не треба летіти в Анталію, а потрібно попертися тим самим автостопом в Кападокію. Це бомба – це туристичний район, але коли ти залазиш в кусок каменю – і ти попав в церкву 13 сторіччя, де квиток коштує 0. Ти в катакомбах, як у фільмах про Ісуса Христа.

Із мандрівками діє такий принцип, чим більше подорожуєш, тим більше й хочеться?

Це все залежить від того, як ця мандрівка відбулася, з ким ти мандрував. Найскладніше це, до речі, попутників підібрати. Наводжу приклад: сюди в Луцьк я хотів їхати автобусом, я не вірю в катання автостопом по українських дорогах. Скажу чесно, я на нього спізнився. Я розумію, що я їду до Луцька автомобілем. Я пишу у Фейсбуці: «Агов, народ, ексклюзив! Ви можете зі мною поїхати на халяву в Луцьк, ви можете почути афігенні історії». Величезна кількість лайків, кілька репостів – ні одного охочого. За півтори години не знайшлось когось легкого на підйом, який на вихідних в тому, в чому він є, поїхав до Луцька. Я зафінансував би той самий хостел, це Луцьк, це не є проблема. Більшість цих моїх підписників не зможуть досягнути не то що Антарктиди і Пентагонії, вони просто не встануть з дивана. Це сумно. І якщо ти з таким мандрівником, який побачив:«ААА пінгвінчики», і ти його береш з собою в якості напарника чи колеги, а він починає нити, тому що падає дощ. Це такий епік фейл, тому що ти вже маєш з ним мандрувати.

До речі, ти в одному інтерв’ю говорив, що дуже часто тебе люди підводили.

Так, дуже багато людей.

Взагалі, в своєму житті ти звик покладатися на людей, чи все-таки довіряти тільки собі?

Я дуже добра людина, я вірю людям, а так не можна! Якщо ти робиш якусь класну штуку, завжди знайдуться люди, які тобі допоможуть. Якби ми просто їхали покататись на халяву, нам більшість не допомогли б. Завжди знайдеться людина, яка тобі буде ставити палки в колеса. Кажу відкрито, нам дуже серйозно заважали і дуже мріяли, щоб ми не потрапили в Антарктиду декілька науковців-сезонників. Чи це тому, що ми звалилися на них як сніг на голову, чи це тому, що вони нам заздрили, чи це тому, що вони не сприймали, що проект названо «Автостопом в Антарктиду». Перша реакція, коли людина мене побачила на станції – це розчарування, опущенні руки: «Ох, ти все-таки добрався». Більшість людей, відсотків вісімдесят, на допомагали. Якщо ти автостопиш, то тобі попадаються люди, які хочуть допомогти. 

Дивись, ти дуже довго готувався до своєї поїздки фізично?

Ні, я влаштувався на ще дві роботи і просто заробляв гроші.

А психологічна якась підготовка була?

Було три моменти підготовки туди: перша – я ходив до репетитора з іспанської мови, ходив дуже паскудно, бо в мене була робота з Львівською міською радою. Крім того, я десь трошечки бігав зранку, це просто себе в тонусі тримаєш і шукав інформацію про логістику. Якщо ти мандрівник – ти мислиш як мандрівник. Ти просто живеш таким способом, ти легкий на пійом, будь-куди можеш вирватись.

А тобі не здається, що зараз філософія мандрівки трішки зіпсувалася…

Ага, зіпсувалася, хочуть на халяву…

Все більше ми спостерігаємо за мандрівками з тисячі сторіс, селфі, це взагалі нормально? Раніше це були просто пригоди якісь, новий досвід.

Ну люди себе просто піарять. Я скажу так: я зовсім недавно в “Інстаграмі”, направду, це не моє, мені не цікаво. Більшість матеріалу, яка навіть в мене потрапляє в “Інстаграм” – це тупо. Коли побачив, що пишуть ті люди, на яких підписані багато людей – це настільки сумно і прикро. Я не хочу жити в країні, де стільки ідіотів – я кажу це прямо. Це моя суб’єктивна думка, я нікому її не нав’язую, а ідіот – це, до речі, термін медичний.

Ну коли я бачу, вибачте на слові, якийсь черговий висер і хіхоньки-хахоньки, які поширюються в інстаграмі… Я в жодному випадку не вивищую себе, в мене немає якогось там пафосу, якихось понтів зайвих, мені просто стає сумно і соромно. Мені соромно, що я живу в одній країні з такою кількістю людей, які не думають і не хочуть думати. Люди настільки безвідповідальні, я говорю про молоде покоління, настільки по-дивному мислять, що всі їм навкруги винні. Я їх не звинувачую в цьому, але я не хочу жити в тій країні, де постійно звинувачують то президента, то марсіан, де живуть за принципом: “Я народився – значить цей світ мені винен”.

Як ти думаєш, що має статися, щоб українці змінилися?

Єдиний спосіб, який є, і він працює – це певне середовище людей, яке робить класні продукти, вони між собою мають класний нетворкінг. Що би ви не робили треба думати головою. Бо якщо ви шукаєте пригод на свою задницю так, що ви провалилися і це проблема для когось. Це є не пригоди – це дурість. Ви просто дурень тоді. Не можна плутати геройство і дурість. Так само як зайвий раз не варто наражатись на якийсь екстрім.

Ти вважаєш себе героєм?

Очевидно, що ні. Я, швидше за все, документаліст, який дотримується слова, незважаючи на всі перепони. Я не хотів би, щоб дотримуватись слова в Україні було геройством, це має бути нормою. Я не хотів би, щоб люди, які просто якісно роблять свою роботу, вважалися героями, для мене – це норма. Сумно, що для багатьох – це не є нормою. Для того, щоб бути героєм – я нічого не зробив. Герої – це підводники-полярники, герої – це люди, які турбуються про забезпечення полярників українським якісним потрібним спорядженням.

Це пафосно прозвучить, але на Сході загинуло дуже багато моїх побратимів, деякі з них посмертно є героями, тому слава Богу, що я не герой, тому що я ще живий. От і все. Живий активіст зробить більше ніж герой, якому не вдалося вижити.

Ти мандрував не сам, ти мандрував з нашим земляком, що стало цією об’єднувальною ланкою між вами?

Я просто його знав. Фішка полягає в тому, що так само як на фронті не можна бігати по одному (я потрапив у дуже серйозні неприємності саме тому, що я знехтував цим: сплутав геройство із дурістю). В мене було багато моментів, в яких я чудом лишався живим. Там, де є екстрім, там теж не можна по-одному. Має бути напарник, тому що там, де є небезпека, ти не можеш розраховувати тільки на себе – це дурість. Я трішечки злився, навіть, на Віктора, коли він мандруючи сам і попадав в деякі незручні ситуації, наприклад втрата паспорта. Він просто недооцінив небезпеку і зробив дурість, а я за нього вигрібав, але це нормально, тому що друзям допомагають.

Мені потрібна була людина, в якій я можу бути впевнений. Знайти оператора чи журналіста, який би підписався на таку от авантюру, тобто ми вбахуєм купу грошей, невідомо, чи куди заїдем і треба з роботи звільнятись – це було на грані нереального. Тому мені простіше було знайти людину, яка вже була там, яка мене не кине, яка, можливо, як журналіст, оператор, буде абсолютним нулем, впринципі, так і було. Але він зробив набагато більше, тому що він був тією людиною, в якій я був впевнений, що мене не підставить, що в мене не вкрадуть техніку. Якщо ти мандруєш сам, то рано чи пізно ти втомишся, або потрапиш в ситуацію, де ти не побачиш, що порушуєш оці елементарні норми безпеки, і це може мати дуже серйозні наслідки: від крадіжки – до смерті.

Розкажи, що цікавого відбувалося на самій станції?

Там все цікаво, по-перше, вона дуже няшно виглядає, по-друге, там йде науковий процес, по-третє, там дійсно багато науковців, які роблять дослідження і дуже багато є британської традиції. Деякі медійники, деякі науковці кажуть, що про це не можна розповідати, бо це наукова установа, державна. Але директор НаНсу Євген Дикий про це розповідає по всіх телеканалах, і він це робить правильно, бо нІчого ховати шило в мішку, це неможливо. Є бар “Фарадей”, найпівденніший бар, там же й найпівденніший магазин сувенірів, можна листівку відправити в Україну, там діє пошта.

В барі “Фарадей” є, звичайно, алкоголь, як і в будь-якому барі, і яхтсменів деяких там пригощають алкоголем, туристів – ні. Полярники теж роблять алкоголь, це не заборонено. За санітарними нормами, полярник має пити вино. Немає нічого поганого в алкоголі. 

Є така штука, що якщо заходить дівчина в бар “Фарадей”, зніме станик і залишить його там, а там є така гора стаників, то їй безкоштовно наллють алкоголь. Це нормально, це стьоб, це від британців.

Там двічі на день миється столова і кухня. Поїв – миєш. Не просто підмів, миється все. Кожної п’ятниці прибирається вся станція. Раз в рік начальник станції всім полярникам готує на сніданок те, що вони замовлять. Кухар раз на тиждень має вихідний, де він може собі робити все, що хоче, і, взагалі, поїхати кудись кататись, коли йому треба перезавантажитись. Є така штука, як недільний кухар. Там вагон цікавих моментів.

Стосовно жінок, був такий момент після другої експедиції, тобто це 1997 рік, по-моєму, був мораторій, тобто жінок в принципі не брали в експедиції, хоча ніяким законом це, звичайно, не передбачено. Офіційна відмазка приблизно така, що жінки фізично слабші і це логічний момент, тому їм важко сніг відгортати, ще якісь речі робити. Насправді, це залежить не від жінки, а від чіткої конкретної особистості, тому що є пані Наталя, яка зараз медик на станції, вона нічим не поступається деяким хлопцям. Я більше, ніж переконаний, що є дуже багато жінок, які за витривалістю і за багатьма іншими характеристиками, взують дуже багато слюнтявих хлопчиків, які ходять в білих кросівочках, мають чолочку, носять пірсинг і постять в “Інстаграмі” про те, що в них закінчився гель для волосся. Не вірите? Таких вагон! Тобто питання не в тому, якої ти статі, питання в тому, що ти можеш і, в першу чергу, що ти можеш як спеціаліст і науковець. Не брати туди жінок – це неправильно. Цього року вперше двоє жінок є полярницями, тобто вони там на рік.

Ти плануєш надалі щось відкривати нове, далі мандрувати?

В першу чергу мені потрібно доробити ці речі до кінцевого продукту. Я планую осінню їхати в Марокко, в мене є квиток, але поки що квиток з Маракешу в Варшаву. Я не міг пропустити квиток за 30 євро. Один квиток на мене куплений, інший квиток є з можливістю змінити ім’я. Можливо, це буде моя половинка, але не знаю, чи вдасться їй поїхати.

Як твоя половинка ставиться до таких захоплень?

Вам цензурно чи нецензурно? Почнемо з того, що з моєю половинкою ми познайомились в 2013 році, коли ми катались по Балканах автостопом. Ми їхали просто як друзі і ми всім розказували: та ви що, ми не будемо зустрічатись, ми різні. Звичайно, що вона не могла мені заперечити. Але смішніше було інше, коли я сказав, що, може, залишусь на рік на станції, то вона запитала, чи там працює пошта, я тобі документи поштою вишлю і забудь, що ти мене знаєш, ми розходимся, якщо ти лишаєшся. З іншого боку, ми з нею говоримо і вона каже: “Ми Майдан разом пережили і війну разом”. Я не раджу їздити подорожувати з родичами, бо ви посваритесь і в родині будуть погані стосунки. Зрештою, хто як мандрує. Якщо ви їдете в Єгипет на “все включено”, тоді ні.

Підібрати мандрівника, підібрати людину, з якою ти попадеш в жопу і не посваришся, це нереально.

Ти не боїшся, що коли зупинишся з мандрами, то настане депресія?

А я не зупинюсь. Депресія – це коли ти дивишся на результати виборів. Депресія, це коли ти гортаєш “Інстаграм”, і думаєш: “О, Боже”. Принцип і мислення, і стратегія мандрівника, медійника, документаліста, автостопщика, просто людини, яка чогось доб’ється в житті, як в казці Льюїса Керола і потім в фільмі “Аліса в Країні Чудес”, я можу переплутати з “Алісою в Задзеркаллі”, але тим не менше згадаємо Керола. Тут треба бігти зі всіх ніг тільки для того, щоб залишатися в тій самій точці. А щоб кудись потрапити, треба бігти вдвічі швидше.

До яких вершин ти хотів би дійти?

До Ельбруса. Я жартую (ред. сміється).

А якщо в переносному сенсі?

Я мрійник. Це тому в мене виникає дуже багато ідей, але багато ідей я або не доводжу до кінця, або їх хтось, банально, “краде”.

Як на свій вік, я дуже багато чого побачив, дуже багато чого зробив і дуже багато чого досягнув. Хтось скаже: “Та ну, чувак, до Антарктиди доїхав”. Я, до прикладу, зараз хочу добудувати свій особняк. Це не особняк, це половина особняка. Так, я в своєму віці до 30 років заробив достатньо коштів для того, щоб мати своє житло, про яке я мріяв з дитинства, бо сам з дуже незаможної сім’ї.

Я скажу так може крамольну чи, можливо, дуже сентиментальну для мене річ, але я не боюсь про це розказувати, тому що може до когось я достукаюсь.

Я поза тим, що дуже багато працював і поза тим, що заробив таку суму грошей, робив цей особняк, в тому числі, для подарунку своїй матері, але я його не встиг доробити, а матір померла від того, що в неї були проблеми зі здоров’ям. Ти думаєш: “Блін, я стільки часу міг з матір’ю провести, а я заробляв гроші для того, щоб їй подарувати велику квартиру”, – умовно кажучи. Кому нафіг та квартира тепер потрібна?

Інколи може бути такий момент, що той шанс ти втрачаєш і це може бути будь-де: особисті стосунки, в когось закоханий, боїшся на каву запросити, гранд якийсь – дедлайн завтикав, не подав, кудись не поїхав. Тому, наприклад, та сама поїздка в Антарктиду – це було вікно можливостей. Тим самим вікном можливостей була війна. Була можливість не маючи військового звання поїхати повоювати за цю країну. Я не міг, будучи в патріотичній організації, не взяти зброю до рук, коли почалася війна. А зараз я не бачу сенсу туди їхати, хоча я добився того, що маю тепер офіцерське звання. Тобто особисто в мене було вже стільки всього, що тут, навіть, книжки писати важко. Але я залишився живим на фронті, мені щастило в житті, коли я щось десь робив, тому з одного боку нечесно ще щось хотіти від того життя, а з іншого боку я знаю, що в мене ще буде дофіга мандрів, дофіга пригод, але найважливіше – я ще багато що маю зробити. Я ще хочу видати не одну настільну гру про українську історію, я ще хочу відвідати багато країн, хочу виховати досить таки немало людисьок в себе в громадській організації, при чому по барабану буде це “Граніт”, “Пласт” чи нова, яка там заснується. Я ще хочу зробити не один медійний продукт, але це все залежить не лише від мене, а від тих людей, кого я зустрічаю, від тих ситуацій, в які я потрапляю, тому я дуже класно йду на співпрацю, допомогу з людиськами, які просять чи які просто класні.

Розмовляли Марина Балдич та Юлія Карманська