Зв’язкова УПА. Спогади

«Була б я молодша років на 20, то я вже давно була б біля хлопців в АТО» – каже зв’язкова УПА Ганна Зелена, яка зараз проживає у селі Скулин поблизу Ковеля.

У свої 90 пані Ганна любить порядок та чистоту.

«Коли я познайомилася з пані Ганною, найбільше мене вразили її вишивки і те, що вона завжди ось така чепурна та охайна», – каже подруга упівки Катерина Кухаренко.

Справді, у будинку дуже охайно та чисто, повсюди вишивки авторства Ганни Йонівни. Серед них – килим. Таких пані Ганна зіткала понад десяток. Нині вони у приватних колекціях в Україні, Канаді та США.

Ще у 15 років вона мріяла стати кравчинею, попри заборону батьків  дівчина йде  на вишкіл у Золоту роту. Звідтіля і починається її повстанський шлях.

«Я тільки боялася звірини. Звичайно було неприємно, але приказ є приказ», – розповідає про те, як носила вісточки хлопцям до лісу.

У 15 років дівчині Ганні довелося витримати тортури НКВС. Тодішній режим намагався зупинити усіх повстанців.

«Руки назад, б’є в морду, – Ганна Зелена й досі з жахом пригадує допит, – Ти  с*ка бандерівська, гаварі, где схрони, где оружие?»

Кажу: Я вдома  весь час.

– Врешь, за тобою мы смотрели!

Далі були 10 років у Норильських таборах. Дівчина майже не мала зв’язку із своїми побратимами.  Все що вона могла, так це написати записку, прив’язати її до каменя і перекинути за стіну, де працювали інші в’язні. Умови були жахливі, – розповідає Ганна. Пригадує, як зустрілася із своїм односельчанином Павлом Воцюхівським. Табори були влаштовані так, що хлопці і дівчата з Волині не могли перебувати в одній зоні, їх поділили на групи. Коли ж Павло дізнався, що Ганна у сусідній  зоні і їх розділяє лише одна стіна, він не гаяв часу і вигадав план як побачитись з землячкою.

Він заліз у мішок, і разом з цементом будівельний кран перекинув його за стіну, де працювали полонянки, серед яких і була Ганна.

Доля – дивна річ. Ганна покахала одруженого червоноармійця. Кохання було взаємним. Ганна і Павло Зелені одружилися і прожили в парі 38 років.  І це попри загальний осуд. У селі про них писали обурливі статті.

«Я не пам’ятаю всіх статей, але назву однієї запам’ятала чітко. Вона називалась «Медалі потемніли через жінку-бандерівку», – усміхається колишня зв’язкова Ганна Зелена.

Після війни Ганну не пустили у рідне село Скулин, називали ворогом народу. Навіть рідна сестра її не прийняла до себе. Жінка врушили із матір’ю та дітьми у Дніпропетровськ. Працювала дояркою у колгоспі. Однак голова міськвиконкому домовився, щоб Ганні дозволили повернутись на малу батьківщину, у село Скулин. Та й вдома довелося нелегко – не було де жити.

Ночувала у сусідів на печі, інколи доводилося спати із коровами.

«Не давали ділянки, вже і матір виписали з хати. Мій брат не прийшов із війни, батька вбили, моя мати нічого не мала. Дядько Калістрат втрутився. Каже: «хайно я зайду». То він як зайшов, як взяв за груди голову сільради…. Отак мені  і видали місце на хату»

У селі на честь упівки назвали вулицю. Та, на жаль, соціальні служби не часто навідують жінку. Допомагають волонтери.

На моє питання, чи піклується про неї влада, Ганна відповіла так:

«Ну як сказати, не хочу ображати нікого, але й хвалити не хочу».

А ще має пані Ганна мрію – поставити у селі памя’тник Тарасові Шевченку. Жінка обурюється, що їй всі тільки обіцяють, а ситуація з місця так і не зрушилась.

«Мені так образливо, скільки я вже борюся, щоб поставили пам’ятник Шевченку, навіть  місце є де він колись був. Я їздила у Ковель, багато хто обіцяв встановити, але все обіщають, а толку немає. Я просто в шоці, щоб свої люди не могли зробити пам’ятник для своїх дітей, внуків та правнуків»